Страта - Марина та Сергій Дяченко
Зійшов місяць, Рек почав марити.
Він бурмотів то голосніше, то невиразно; Семироль засинав і прокидався. Ірена сиділа без сну.
— Садіть розсаду на ґрунт... пора... — шепотів Рек.
Ірена згадувала, як він прогнав од неї чіпкого крамаря, що вирішив не проґавити свою удачу. І як вихопив стару жінку з-під жахливої бочки.
— Не стійте так близько... — борсався Рек у лихоманці. — Відійдіть... відійдіть...
Ірена закутувала його плащем, торкалася лоба, просоченої кров’ю пов’язки.
Вона згадувала вираз його обличчя, коли він почув, хто батько Ірениної дитини. Там, у печері, за кілька годин до неминучої загибелі, майже в цілковитій темряві — ліхтар ледь горів, а диви-но, Ірені врізалось в пам’ять його обличчя (напевно, тому, що ніколи більше вона не бачила його ТАКИМ).
— Я — не вони... — бурмотів Рек. — Я не вони... я не буду, я не стану... Подивися в себе... ящірка здатна змінювати колір... Ти — як трава, як земля... Але... ти не вмієш каятися... ти не людина. Хамелеон... сказав... що в моєму каятті... хіба воно здатне... когось зігріти або нагодувати?..
Ірена схилилася нижче. Взяла в свої руки долоню лицаря, зціпила зуби, бо від запаху крові її нудило.
— ...Так сказала ящірка, Провидіння вийняло з тебе серце... але воно продовжує битися... на березі й без води... А ти порожній і нерухомий, ти не вмієш каятися... Ти...
Рек говорив повільно, затинаючись, широко розплющивши очі — ніби читаючи з аркуша. Ніби текст, кимось написаний, багато разів читаний, із труднощами здобутий, а потім змитий холодною водою з розмоклого паперового аркуша... — цей текст відновлювався тепер у нічній темряві, за кілька сантиметрів од розпашілого обличчя Река.
— ...І він сміявся. Він сказав: кожному... за його вчинками... І ваше щастя, що я не враховую також і помисли... І в страху завмерли ящірка й хамелеон, а Творець пройшов повз чорне дерево до вежі, куди вказував дерев’яний ідол... і ввійшов у ворота, й вони зачинилися за його спиною...
Рек видихнувся. Тихенько застогнав. Заплющив невидющі очі.
Місяць байдуже висів над лісом. Металися з-поміж верхів’я кажани, безладно і незбагненно, і, як здавалося їй, панічно...
Ірена сиділа над поверженим лицарем, думки її металися подібно до сполоханих кажанів... Ні. Думки тяглись, як равлики по мокрому піску.
Вона мусить щось згадати, зіставити, чомусь їй видалося, що від цього залежить зараз життя Река...
Повільно снував по небу місяць. Ірена знала: коліщата її думок, запущені зараз, уже не зупиняться. Зубець за зубцем, стрілки доповзуть до призначеної позначки — і, як фігурка на старовинних дзиґарях, із проржавілих ворітець зі скрипом з’явиться РОЗУМІННЯ...
Розкаяний. Хамелеон. Ящірка. Глузливий Творець. Може, всі примірники її останнього оповідання стерті, зникли з очей — і залишився тільки Рек, тільки його марення, його пам’ять, яка зберігає обривки такого важливого тексту?..
Вона мусить подумати. Потрібен час, і тоді...
Вежа.
Дивіться, сказав Рек. І дивився сам. Але не на вежу — на Ірену... Дуже уважно дивився...
«І в страху завмерли ящірка й хамелеон, а Творець пройшов повз чорне дерево до вежі, туди, куди вказував дерев’яний ідол... і ввійшов у ворота, і вони зачинилися за його спиною...»
Вона дала Реку напитися. Запечені губи пораненого не тримали воду, краплі стікали по тремтячому підборіддю, по шиї — на ряднину...
Вежа.
* * *День вони провели в заростях, неподалік джерела. Лицар ненадовго опритомнів; намагаючись запекти на багатті нанизані на прутики гриби, Ірена повсякчас відчувала на собі його погляд. Не сухо-зосереджений, як раніше, — а сумний, дуже теплий, уважний погляд...
Ірена томилася: праглося розпитати Река про вежу — і не наважувалася. Даремно взагалі-то переживала — поранений однаково не міг говорити...
Потім Рек знову впав у забуття. Семироль заново перев’язав його рани, й Ірена, зціпивши зуби, випрала в крижаній воді закривавлене ганчір’я. Хтозна, скільки ще доведеться його прати...
— Він міцний хлопець, — сказав Семироль. — Загалом-то, й рани не такі небезпечні, він би впорався й без антибіотиків...
Семироль замовк, і в мовчанні його читалося невимовлене «але»...
— Але?.. — запитала Ірена.
— Але Провидіння дуже вже на нього розлютилось. Боюся, аби...
— Ясно. Можеш не продовжувати.
Весь день її переслідували думки про ящірок і хамелеонів. І настирлива, як дятел, думка: згадати... згадати... зміркувати...
Вона не спала другу добу. Перед очима плавали кольорові плями; ніч принесла замість полегші тривогу.
— Зірвати... — бурмотів Рек. — Червона... у траві... з неї виходить... випливає... зірвіть її... квітка... вона від крові... зірвіть, спаліть...
— Яне... він марить!
— Що ж я можу вдіяти?
— Не знаю...
— Заспокойся, Ірено. Якщо йому судилося вижити — виживе... Подумай про дитину... Спи.
Ірена підійшла до багаття. Простягнула руки над мерехтливим полум’ям.
