Страта - Марина та Сергій Дяченко

— Упир! Упир!! — заволав той, що випав із сідла, важко піднімаючись на ноги.

Рек поворухнувся і застогнав. Ірена застогнала теж. Спіткнулася об камінь і забила ногу, потім зачепилася за суху гілку від чорного корча — оту, що була «рукою» і вказувала на вхід...

Один із переслідувачів наздогнав Ірену за три кроки від брами. Здається, вона його впізнала. Він тоді сплохував у «притулку для убогих» і тепер хрипко дихав, не зводячи з Ірени сповненого ненависті погляду (якби погляд мав здатність спопеляти — від Ірени мало що лишилось би).

За його плечем вона на мить побачила сутичку на галявині. Двоє зчепилися не на життя, а на смерть. Поруч лежало мертве тіло третього, а четвертий заносив меча, приміряючись, як би вдарити влучніше...

Здалось їй чи ні, що один із воюючих вчепився противнику в горло?!

— Пані Хміль, — хрипко сказав той, що наступав на Ірену. — Іменем Високого Даху...

Рек застогнав чи то загарчав — слабко, крізь зуби. Ірена збагнула, що не встигне зробити й кроку.

І навіть діставшись дверей, не встигне їх відчинити...

Переслідувач тримав напоготові просмолену мотузку.

— Провидіння не пробачить... — глухо повідомила Ірена.

Чоловік у чорному звів брови:

— Що?

— Не відробиш! — викрикнула вона істерично. — Не відкупишся! Провидіння тебе за це...

Темні очі звузилися:

— Хіба тобі, сучко, говорити про Провидіння?!

Чужа рука цупко вхопила Ірену за плече. Нападник переступив через Река, вхопив Ірену за зап’ястя, смикнув до себе...

І захрипів. Перекинувся навзнак, намагаючись скинути з горла чиїсь неприродно довгі пальці.

— Ірено, тікай!..

Семироль був від голови до ніг заюшений червоним. Із-під правої ключиці стирчав тонкий дерев’яний кілок — ніби шампур для шашликів...

Вони зустрілися очима. На частку секунди — перш ніж на плечах вампіра-адвоката повисли відразу двоє вцілілих нападників...

— Іди!! Збережи...

Вона відступила на крок, з останніх сил підтягуючи важке тіло Река, сподіваючись упертись спиною в коване залізо дверей...

Темрява.

Гострий запах котячої сечі.

 о широкому вигину траси...

В Ірени підкосилися ноги. Вона сіла — на пружну підстилку з густої, довгої, жовто-коричневої висохлої трави.

Траса, вигнута півкільцем. Руїни старої дороги, подекуди розтрісканої. Подекуди обваленої. Абсолютно пустельної...

Рек лежав на спині, й очі його, що дивилися в небо, були осмислені.

Ірена обернулася.

Двоє бамбукових лижних палиць, увіткнутих у пагорб за два метри одна від одної. Погойдуються од вітру ремінні петлі для рук. На одній палиці тріснуло пластмасове кільце, на другій — кільця зовсім немає...

— Яне?!

Вона зробила крок назад. Стала поміж хистких бамбукових палиць, чекаючи... чого?

Рек уривчасто зітхнув.

Шелест сухої трави. Гай, уже безлистий. Високо в небі — хвостата біляста хмара...

Вона роззирнулась.

Її хата стояла там, де й колись. Ні вулиці, ні сусідів, ні колодязя, ні водонапірної башти — тільки Іренин будинок — дивний, незнайомий, але все-таки безумовно її будинок. (МОДЕЛІ можуть змінювати одна одну в довільній послідовності — але Іренин будинок залишився на тому ж місці. Як точка відліку...)

Рек дивився на Ірену — без подиву, стомлено. Те, що відбувалося, було для нього всього лише новим маренням. Йому бачилося, що він лежить під незнайомим небом на густому висохлому вересі, й немає вже ні вежі, ні корча, ні гонитви з-під Високого Даху...

— Яне... — пошепки сказала Ірена.

«Збережи...»

Вона з жахом подивилася на свій живіт. Потім — униз, на пустельну дорогу, на самотній будинок...

На Река-Шипшину — безкорисливого лицаря Река, який опинився в непотрібний час у непотрібному місці...

Але хоч тут-бо, подумала Ірена похмуро, Провидіння до нього не дотягнеться?..

Вона залишила Река на пагорбі. Влаштувала його зручніше, під схилом, щоб захистити од вітру.

Клята спідниця з подертим подолом чіплялася за суччя та гілляки.

Паркану немає. І двору теж. Тільки будинок.

Вона обхопила себе за плечі.

Будинок чомусь був схожий на бочку. Величезну залізну бочку, що лежить перекидма, до половини врісши в землю. Споруда була така ветха, що похилі стіни рясно взялися мохом — до самих вікон...

Вікна, як на сільських