Страта - Марина та Сергій Дяченко
У дачному селищі їх обгавкала зграя плямистих псів — вочевидь, від єдиної матері...
— Зачекай, я натерла п’яту...
— Не має значення...
На поверхні круглого, як дзеркало, ставка зграйками плавали облетілі з яблунь пелюстки.
— Ти — Хміль. Усе, що я роблю — задля тебе, я за... хмелілий... Усе на світі цвіло.
Вона сіла на узбіччя і заплакала — від гострого щастя і ще від болю в стертій до крові нозі.
* * *Безкорисливий лицар Рек-Шипшина ніколи не торкався мотики. Якщо на його руках і з’являлися мозолі — то лише від невпинних вправ із бойовою зброєю; проте лицар Рек був спостережливий і практичний. Саме він, а не Ірена, точно визначив місце для майбутньої ріллі, він розпізнав серед безлічі трав здичавіле жито, сказав, що сіяти зараз не можна: з усього видно — скоро настануть холоди.
Рек був заклопотаний і зосереджений. Усі інструменти, знайдені в будинку, зазнали критичного огляду та класифікації. В запасі виявилося небагато: будинок, колись оснащений електронікою, ніби соромився своїх грабель, сапок і кількох лопат. Сокиру та пилку будинок ховав у підвалі, а іржавий слюсарний інструмент — чомусь у ящику для брудної білизни. На лобі у лицаря Река залягли не розгладжуючись, дві зосереджені складки.
«Напевно, знайдеться їстівне коріння, гриби... яблука...»
Ірена бродила по ближніх околицях, їй вдалося відшукати три яблуні та здичавілу сливу. Грибів було багато, але мали вони такий підозрілий вигляд, що вирішено було залишити їх на випадок крайньої потреби — коли втрачати буде вже нічого...
Утім, Рек бадьоро запевняв, що такі тяжкі часи не настануть ніколи.
Ірена даремно боялася, що, усвідомивши стан справ, лицар упаде в депресію. Світовідчуття Река виявилося куди гнучкішим, ніж її власне; з дитинства привчений до знегод, Рек сприйняв усе, що сталося з ними, як черговий довгий іспит. Дивлячись, як він покірно освоює низьку, неблагородну, ганебну для лицаря працю, Ірена час від часу відчувала вдячність і тривогу.
«Збережи», — сказав Семироль. (Цікаво, яким би виявився у такій ситуації пан вампір-адвокат? Невже взяв би сокиру — і пішов рубати сухе дерево?)
Навряд чи так підкреслено — і разом з тим природно — тримався б «добрим братом»...
Можливо, він придумав би щось інше. Але світ-мишоловка, світ для двох не забезпечив би Семиролю роботи за фахом, зате потреба в живій крові нікуди б не поділася, і ось тоді постала б дійсно життєва проблема...
«Чи живий він?» — думала Ірена, обережно погладжуючи живіт. Ось уже кілька разів вона списувала його з рахунків — а він з’являвся нізвідки — на добре чи на лихе...
* * *Передбачені Реком холоди починали насуватися. Знову похолодало, лицар згаяв чимало часу на те, щоб полагодити камін. Чагарі, що загороджували вхід, стали тепер у великій пригоді — двері ж бо зачинити так і не вдалось, Ірені довелося завісити їх пледом...
Рек рубав сухостій. Самотужки розпилював колоди, гілля складав окремо, дрова — окремо. «А чи вистачить нам палива?» — думала Ірена. Тобто на цю зиму, звичайно, вистачить... Якщо зима тут не надто морозяна... А ось як далі, на роки і роки вперед? Чи встигне ліс відновитись, якщо ми весь час пилятимемо дерева?!
На роки й роки вперед...
Заготувати сушні з яблук. Накопати коріння, того, що так вдало виявилося на місці сусідського городу... І якось навчитися готувати його з тушонкою. Так, щоб не набридало. Щоб смертельно втомлений Рек міг прийти додому — і смачно попоїсти...
Додому. Повернутися додому...
У коморі вона знайшла голку й міцні цупкі нитки. Розкроїла пледи (використовуючи шкільний досвід двадцятирічної давності) і пошила собі й Реку по теплому комбінезону. Побачивши її в обнові, лицар змінився на виду — але зціпив зуби і змирився, тим більше що, з точки зору Ірени, комбінезон сидів на ній нічогенько...
Сам Рек всіляко беріг свій одяг. І навіть пристосувався працювати по пояс голим — якщо поруч не було Ірени. Вона не хотіла підглядати — але раз чи два зупинялася віддалік, спостерігаючи, як гупає сокира, як перекочуються під шкірою напружені Рекові м’язи, а шрами — на плечі, на спині, на боці — здаються якимись прикрасами...
Чи вмів Рек молитися? «Бачити вас щодня — винагорода, на яку я не маю права розраховувати...» І ось тепер його винагороджено з горою, але від такої «нагороди» йому, мабуть, хочеться скрипіти зубами...
Бідолашний Рек...
Він здатний покірливо старітися поруч із єдиною в світі жінкою. Рубати дерева і розчищати місце для поля, сіяти і жати — руками, що звикли тільки до меча. Виховувати чужого сина...
Вона дивилася на лицаря — і відчувала ніжність. Ніжність матері щодо знедоленої дитини.
* * *Вони встигли притягти до житла усі їстівні та умовно-їстівні ресурси з околиць. Аж тут сильно захурделило, і бочкоподібна утоплена в землю хата стала єдиним прихистком. Сніг заліпив і без того, підсліпуваті віконця, заповнив собою сіни і тим самим розв’язав проблему незачинених дверей. Ірена й лицар по черзі підкидали дрова в камін, слухали виття вітру й мовчали.
— ...У країнах, які цивілізовані, будь-який поліцейський вміє приймати пологи... Але ж ти не поліцейський, Реку?
