Страта - Марина та Сергій Дяченко
Лицар вважав за краще промовчати.
Ірена зітхнула:
— Я впораюся, напевно, сама... Колись же я читала якісь книжки. У мене були приятельки, що народжували... Уже все готово. Я прокип’ятила ганчір’я, приготувала про всяк випадок стерильну голку, нитки, ніж...
Вона говорила з навмисною недбалістю, немовби легко і безтурботно; Рек вловив цю її інтонацію. Усміхнувся трохи поблажливо:
— Ірено... ви занадто багато... надаєте цьому значення. Я бачив жінок, які народжували в полі під час жнив... Вони загортали немовля в пелюшки і йшли працювати далі. Прийняти пологи — річ нехитра. Інша справа, що ми змушені будемо працювати як прокляті, щоб себе і дитину прогодувати... Без полювання та риболовлі, а значить — лише поле, город... Коли щороку відбирати і сіяти найкраще зерно — вийде врожайний сорт...
Ірена здивувалася, як точно Рек її зрозумів. З одного боку — неминучість і буденність пологів... А з іншого — ці масштабні плани на роки наперед, їхнє майбутнє, зумовлене і довге. Дві мурашки, які повзуть по шосе. І там, у неймовірно далекому кінці шляху, їх чекає... що?!
По зовнішній обшивці будинку гуляв вітер. Оце так будинок: роки порожнечі та руйнування не змогли відчутно пошкодити теплоізоляцію, і навіть найлютіший порив відгукувався всього лише легким протягом, виттям у камінному димарі та хитливою метушнею язичків полум’я...
— Ми влаштуємо ліжечко, — сказала Ірена, чомусь дивлячись убік, — з довгої шухляди з письмового столу. Я гадаю, буде зручно...
Рек звів вигнуті брови:
— З шухляди?! Побійтеся Творця, Ірено... Я вже сплів колиску. Її треба буде підвісити до стелі, як і годиться... Чи ви збиралися повісити..: шухляду?!
Вони реготали хвилин зо п’ять, то стишуючись, то знову заходячись од сміху — щиро, але й через силу.
Завивав у димарі вітер.
— Послухай казку, Реку... Тепер у мене немає ні комп’ютера, ні паперу, а значить, я буду просто оповідачкою... Років через двісті... Або краще триста... А можливо, хай йому абищо, і тисячу... На місці нашої теперішньої оселі постане храм. Високий, складений із того каміння, що закриває зараз дорогу до міста... А навколо храму розкинеться столиця, Реку. Величезне місто... на тисячу осіб... на чотириста з гаком дворів. А навколо нього будуть поля, рілля, пасовиська... ні, пасовищ, на жаль, не буде, хоча хтозна... Там, де ми беремо воду, буде священне джерело. Двері храму будуть зазвичай прочинені — щоб кожен міг увійти. І не буде над цими людьми ні Провидіння, ні правосуддя упирів... Адже всі вони будуть родичами. Усі будуть вести свій рід від... ну, про це згодом.
Лицар мовчав. Очі його робилися все більшими й більшими...
— Нове людство, — Ірена зітхнула. — Воно виникне не відразу... Спершу ми підготуємо ґрунт для поля і посіємо дике жито... Потім ми відберемо найкраще зерно і посіємо знову. Наша дитина... — вона замовкла. — Так, дитина... буде на той час уже повзати. На час, коли настане пора сіяти втретє, вона заговорить...
Рек торкнувся долонею її живота.
Дотик не був ні лікарським, ні дружнім. Ірена збентежено замовкла.
— Ірено... я не міг би... ні. У мене не вистачило б...
— ...фантазії, мислення, — закінчила Ірена.
«Фантазії та нахабства, — подумала, — ось у Анджея, наприклад, вистачило...»
Думка змусила її здригнутися. Рек тут же прибрав долоню.
— А в храмі, Реку... Перед вівтарем... стоятимуть дві кам’яні статуї. Вони не будуть схожі... бо за століття наші обличчя вивітряться з пам’яті нащадків... вони будуть просто чоловік і жінка. Але це не прикро, адже всі наші нащадки будуть схожі на нас...
Ірена уривчасто зітхнула. Рек підвів на неї погляд — Ірена всміхнулася:
— Так... А найстрашнішим прокляттям у цих людей буде дивне слово «моделятор». Воно зітреться сотнями мов, втратить початкове значення... «Малятор тебе роздери», це буде страшна лайка. А чорні чаклуни в печерах закликатимуть злий дух Малятора, і наймайстернішим із них вдасться відновити його ім’я, те, яке заборонено вимовляти вголос: — Анджей... Анджей!..
Порив вітру черконув по похилому даху. Налетів несамовито, аж так, що вогонь у каміні ледь не згас. Оклигавши, полум’я спалахнуло з потроєною силою і вмить пожерло всі накладені дрова...
— Не треба так говорити, — пробурмотів Рек. Ірені здалося, що він зблід.
— Ну от, початок покладено, — вона засміялася. — Неназваний колишній чоловік мій, як чорний привид цього світу... Хоча він, якщо вдуматися, тутешній Творець. Але я скоріше здохну, ніж дозволю своїм нащадкам молитися йому... Реку, не дивися так. Це всього лише казка. І за неї ніхто не присудить Срібний Вулкан...
Долоня Река лягла їй на плече.
Друга, загаявшись, знову торкнулася живота.
Ірена здригнулася від цього дотику. Завмерла, затримала подих.
Там, у червоному космосі, плавало ненароджене маля. Безпечно кусало поки що беззубими яснами маленький пальчик.
* * *...Треба зібрати попіл до крихти, нічого не розсипати, і без того весь килим прогорілий... Пронести по коридору. Пригинаючись, вибратися через занесені снігом сіни, примружившись від різкого світла, спорожнити відро над чорною, як вулкан, купою золи та попелу... На сліпучо-білому снігу — чорна з просинню купа. Гарно. Принаймні вражає. Рек каже, що навесні зола послужить гарним добривом...
