Страта - Марина та Сергій Дяченко
Семироль мовчав; жорстке волосся блищало на сонці, очі сито мружилися, а гладенькій пружній шкірі позаздрила би навіть чепуруха.
Неприємний здогад — як поштовх. Мабуть, Іренине обличчя змінилось, бо Семироль знайшов за потрібне відповісти:
— Так.
— Що — «так»?
— Ви й зараз не уявляєте, наскільки мали рацію... так, я пристосувався. Здається.
На шиї у мула розмірено тенькав мідний дзвіночок. Рек поїхав далеко вперед — мовби підкреслюючи свою непричетність...
Утім, аби оце з’явилася на дорозі перешкода — безкорисливий лицар опиниться тут як тут.
— Дороги тут загалом спокійні, Ірено. І взагалі — відсоток усіляких злочинів супроти життя і власності — вкрай низький... Деяких результатів ваш колишній чоловік таки домігся...
Вона силувано посміхнулася:
— Було б прикро, якби ми з Реком шукали Темного Тлумача... а виявили... вас. Я одного разу вже сприйняла вас за Анджея...
— Не забуду цього до скону, — пробурмотів адвокат собі під ніс.
День стояв ясний і теплий — таке собі лагідне, приязне літо. І тягуче, як пісня в корчмі...
— Ірено, ви тільки подивіться, як гарно. Он той ліс... І гори на видноколі... Мальовнича моделька, правда ж?
Вона машинально кивнула.
— Якщо ви маєте рацію, Ірено, — голос Семироля трохи змінився, — якщо ви маєте рацію, і ми всього лише перейшли з однієї МОДЕЛІ в іншу... Зрештою, яка різниця? Навіть якщо ми не зможемо повернутися...
— Яне...
— Що?
— Я ж бо прийшла не з МОДЕЛІ... Я мушу повернутися додому.
Поскрипували колеса. Ворушив вухами бадьорий мул.
— Ти впевнена, Ірено? Що місце, звідки ти прийшла...
— Так! Я впевнена, і не треба цих натяків... Я знаю моделятора! Яне, я чудово його знаю, і той світ, де я народилася, створив не він!.. Не треба, Яне, я не бажаю цього слухати...
Тиша. Лише щебет птаства.
— Ірено... Там, у себе, ти всього лише початківець, скромний автор. А тут — вже майже володарка дум... Можна сказати, класик. Геніально. Я б не повірив, якби сам не чув, як вони шепочуться про «Розкаяного». Подумай.
...Їй стало страшно.
Усі ці дні, всі ці ночі вона жила лише вірою в швидке повернення. Ну, нехай не так швидко — але НЕОДМІННО. Мета була хоч і далекою, але абсолютно ясною — знайти Анджея, знайти вихід...
А тепер людина, яка чула правду про отой її світ, висмикує з-під її ніг опору! Якби він запитав: чи можливо повернутися? — вона не злякалася б так... але він запитує: ЧИ ВАРТО повертатися!..
— ...Про що мені подумати? — запитала вона так тихо, що не почула власних слів.
Семироль одначе почув.
— У тебе є до кого повертатися?
Вона заплющила очі.
Сенсей, черепаха... Смішно, черепаха навіть не зрозуміє, що її переселили під іншу лампу. У шкільний живий куточок, наприклад. А Сенсей... Так, Сенсея шкода, але ж Ірени немає давно, він устиг змиритися...
А хто ще її чекає? У тому, реальному світі? Карателька? Професор східної літератури? Студенти? Так, вони її люблять, але ж у будь-якому разі забули — через рік після випуску вже не згадають...
А її оповідання... бліда тінь того, що якось дав їй почитати Семироль. Не кажучи вже про «Розкаяного».
«Що скажете, пане Петер?!»
Вона змучено посміхнулася своєму спогаду:
— Тут немає кави, Яне...
— Знайдемо, — серйозно пообіцяв Семироль.
— Яне, ти справді...
— Для початку знайдемо собі притулок. Розшукаємо повитуху... Та навіть лицар Рек прекрасно впорається! Він, схоже, багато чому навчився у своєї няні-костоправки...
Вона усміхнулася якось жалюгідно.
— Яне, мені не хочеться так жартувати... Ми оселимося в дикому замку в горах?.. Згадала — я вже щось таке читала!.. А через кілька місяців з усієї округи збіжаться селюки з осиковими кілками...
— Не збіжаться, — голос Семироля пролунав так упевнено, що Ірена осіклася. — Не збіжаться... Я знаю, як розв’язати цю проблему...
— Схоже, ти вже вирішив її, — сказала Ірена стишено. — Дуже ловко... хитрунів, що хочуть обдурити Провидіння, ти...
— ...вирішивши звернутися до Темного Тлумача, вони вже переступають певну межу... І зробити цей крок їм куди важче, ніж підставити шию. Нам важко зрозуміти, але такі тут звичаї... Так, я беру натурою. І Провидінню плювати — воно сприймає це не як злочин, а як розплату. І з наївністю ідіотів вони ще й винагороджують мене — за добру справу... Суддя, подібний до отих із Провидіння, не протримався б у нашому департаменті й місяця!..
Глухо калатав дзвіночок.
Ірені зробилося холодно. Якось зимно, гидко... зле.
— Паразит, —
