Страта - Марина та Сергій Дяченко
Оповідач замовк. Присутні в корчмі переглядалися — шанобливо, але й похмуро, навіть злякано. Пущена по колу шапка повернулася з купою мідних монет.
— Спасибі, людоньки... Завтра розповім вам про жінку, яка наносила собі рани, щоб родичі могли перев’язати їх... І про вовка, що відвернувся від м’яса, бажаючи заслужити милість Провидіння. І про цапа, який зіпсував город, його було покарано за потраву... Отже, добродії — завтра. А зараз у мене в горлі дере...
Оповідач водномить осушив запропоновану склянку, підвівся, спираючись на костур, і пішов у далеку кімнату (ті, хто бачили його вчора, могли б помітити, що сьогодні він рухається куди легше і спритніше...).
Бо Ірена, що йшла слідом, помітила.
Зачинилися за спиною дубові двері.
— Із приварком, — сказав Семироль, висипаючи купку монет на потемнілий од часу масний стіл.
Рек, який нерухомо сидів перед запаленою свічкою, промовчав.
Семироль сів за стіл. Присунув до себе тарілку з холодною шинкою, дістав з полиці глек із темним вином. Сам собі налив, випив; Рек, як і раніше, мовчав, Ірена присіла на ослінчик навпроти.
— Ну що, цілителю-костоправе? — Семироль відставив кухоль. — Так і будемо мовчати?
Рек кинув на адвоката похмурий погляд. Семироль полегшено відкинувся на спинку стільця:
— Я вдячний вам за те, що підтримували увесь цей час пані Хміль... І дуже вдячний за віртуозно проведену хірургічну операцію. Мабуть, ви — найдостойніший із безкорисливих і найбезкорисливіший із достойних...
Рек підвів голову:
— Мені треба поговорити з пані Іреною. Наодинці.
Семироль витер губи, побарабанив пальцями по стільниці, кивнув:
— Гаразд...
Підвівся й вийшов, неголосно постукуючи костуром.
Ірена дивилася на кавалок шинки. Їй не хотілось їсти. Зовсім.
— Я прошу дозволу полишити вас, пані Ірено... — Рек дивився кудись у порожнечу.
Вона чекала цих слів. І все’дно здригнулася.
— Ви просили у мене допомоги... Ви шукали двох людей. Одного з них... — Рек затнувся, — одного ми знайшли... Отже, моя місія виконана.
Вона все ще мовчала.
Їй стало зимно. Вона вже звикла мати під боком якщо не надійний прихисток, то принаймні твердий поручень, на який завжди можна зіпертися — мовчазного Река...
І хоч Семироль був у багатьох відношеннях навіть надійніший і зрозуміліший — тепер її чомусь лякала перспектива залишитися посеред цього схибленого світу удвох із вампіром.
— А може, — вона глитнула глевку грудку, — може, подумаєте, Реку? — Ми... з Яном... мусимо знайти... ще одну людину... або... коротше кажучи, наші пошуки не завершено Мене шукають... — вона перевела подих. — Мені буде дуже бракувати вас, Реку. Чесно.
Він подивився на неї — швидко, пильно, відверто:
— Ваш... Батько вашої дитини більше не бажає мене бачити. Ймовірно, він має на це право...
Вона сіпнулася, як від ляпасу:
— Реку... Те, що пов’язує мене з Семиролем... думайте що завгодно. Але це не те, що ви думаєте.
Він блідо посміхнувся:
— Звідки ви знаєте, що саме я думаю?
У корчмі товклися завсідники. Хтось важко протупцяв коридором, щось розбилось із брязкотом, десь грюкнули двері...
— Можете повірити, пані Ірено, мені теж... Але продовжуючи... допомагати вам, я порушую обітницю.
Вона подивилася запитливо, і він пояснив, усміхаючись, ніби дитині:
— Моє... служіння вам перестало бути... безкорисливим. Бачити вас щодня — це нагорода, на яку я не маю права розраховувати...
Усе просто.
Вони мовчали ще кілька хвилин. Нарешті без стуку, не рипнувши, з’явився Семироль. Перевів погляд із одного обличчя на інше, гмукнув. Ірена відчула ненависть до цього циніка, гостру відразу.
— Завтра вранці я вирушаю в путь, — безбарвно сказав лицар.
Семироль кивнув, анітрохи не здивований. Потер руки.
— ...Ну, а ми залишаємося — нашій майбутній дитині досить гострих відчуттів...
«Нашій майбутній дитині...» Невже вампір передумав забирати її в Ірени?!
Але що ж таке подумав Рек у цю хвилину, що очі його поскляніли?
— Ви не маєте рації, Реку, — сказала вона безнадійно. — Залиштеся.
Лицар задумався на мить. Тоді підвівся й вийшов, безгучно причинивши двері.
Пахло чимось кислим. А ще свіжим деревом і димом, але запах кислятини був сильнішим, пробивався в щілини, змушував Ірену гидливо кривитися...
Хоча після всього, що було, — яка вже там гидливість...
— Знаєте що, Яне...
— Ірено, давайте нарешті на «ти». Я втомився...
Вона зітхнула:
— Яне, ви... ти впевнений, що гінці з-під Високого Даху не женуться за нами по слідах? І, якщо це так — хто стане з мечем... або з важким ціпом... на
