Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Немає такого закону, — після паузи сказав Семироль.
— Це У ВАС немає, — Ірена втомлено притулилася до вкритої мохом стіни. — Бо Анджей перестарався... у своєму прагненні до непідкупності.
— Чому я досі не збожеволів? — запитав Семироль мовби сам до себе.
Тиша. Глуха тиша просторої могили.
— Мені страшно, Яне...
— Думайте про дитину. Їй ні до чого ваші негативні емоції...
— Якщо там обвал, і ми...
На земляні стіни ліг віддалений відблиск ліхтаря. Рек повертався.
* * *— ...Напевно, кроків на двадцять суцільного завалу. Що вони туди підклали — не знаю...
— Відкопуватися будемо? — діловито поцікавився Семироль.
Рек криво посміхнувся:
— На кілька місяців роботи... Це якщо руки, мов ковші.
Ліхтар він поставив на землю — але зброї не випустив (Ірена це з прикрим почуттям зазначила).
— А куди нам поспішати? — роблено-жваво поцікавився Семироль. — Вода тут є із глиною навпіл, зате струмочок екологічно чистий... Гриби цілком їстівні. Інша річ, що пані Ірені в її стані необхідні вітаміни, м’ясо, овочі, молоко, сонячне світло, гігієнічні процедури, позитивні емоції...
— Відійди від неї, — глухо сказав Рек.
— Що? — Семироль удав, що не розчув.
— Відійди від неї, упирю... — пальці Река судомно стиснулися на руків’ї ціпа. — Відійди від жінки!
— Що-що? — Семироль картинно приставив долоню до вуха.
— У тебе є всі шанси померти останнім, упирю, — у світлі ліхтаря блиснули вишкірені зуби Река. — Я не дозволю тобі! Ти помреш першим, кровопивцю!
Ціп почав розкручуватись — і відразу ж щез із очей. Залишився розмазаний у темряві круг, свист розсіченого повітря і скрижанілі очі лицаря.
— Реку! — безпорадно скрикнула Ірена.
Семироль криво посміхався:
— Бляха-муха... Ірено, і де ви тільки... гаразд. Юначе, вам доведеться нахилитися, бо зараз я не в змозі встати навіть за допомогою милиці... Бийте, лицарю. Я не захищаюсь.
Ірена подумала: якщо Семироль і грає, то дуже небезпечно. Він не уявляє собі, чим безкорисливий лицар відрізняється від своїх сухозлітних книжкових побратимів. Безкорисливі час від часу здатні на справжню підлоту та чинять зло — просто з принципу. Тож чи буде Рек педантичним стосовно скульгавілого вампіра?!
Не буде. Ірена зрозуміла це по стражденно вигнутих бровах.
— Реку, назад!!
Миттєвий погляд із-під примружених повік. Він не боїться вбивати — він соромиться супутниці. Він не хоче вбивати В її ПРИСУТНОСТІ...
Ціп зупинився.
— Ірено... Пані Хміль... Я не знаю, що вас пов’язує із цією істотою... Але ми в пастці. А він іще довго може прожити, харчуючись нашою кров’ю, і...
Ірена перевела подих:
— Облиште його, Реку... Це батько моєї дитини.
* * *Сирість пробиралася під одяг. (Доктор Нік отетерів би, побачивши, в яких умовах перебуває його пацієнтка...)
— Ірено, хочете грибочок?
— Дякую, Яне. Не хочу.
Темрява. Похмурий Рек узяв ліхтар і пішов на розвідку — можливо, він іще не втратив надію. І поки він бродить по печері, Ірена краєчком свідомості вірить, що ось зараз він розвідає шлях, повернеться, мовчки візьме її за руку і виведе на світло...
Або він піде сам? Залишивши цих двох — вампіра і його жінку — доживати віку в товаристві одне одного?!
— ...Або ці ось, приміром, безкорисливі, — Семироль напівлежав, спершись плечем об замшілий камінь. — Серед інших законів природи (бо Провидіння — це всього лише закон природи) здогадалися виділити один, який «є аморальним». І знайти обхідний шлях... А хто навчив їх відокремлювати так зване добро від так званого зла? І ця їхня впевненість, що добро без винагороди — шляхетніше?.. До речі, що вас пов’язує з цим молодиком, Ірено?
Їй здалося, що адвокат саркастично посміхається. Принаймні голос його глузливо здригнувся в непроникній для Ірени темряві.
— Це мій читач-шанувальник, — сказала вона втомлено. — Мої ранні оповідання... визначили його життєвий вибір. Жоден лауреат Срібного Вулкана не може похвалитися чимось подібним...
Семироль в’їдливо хмикнув.
— Нічого смішного, Яне... І ще цей, як ви висловилися, молодик врятував мене кілька разів від неминучої смерті...
— І Провидіння нагородило його за це — чи, навпаки, покарало?
Ірені зробилося неприємно, що Семироль бачить її обличчя, в той час як вона дивиться в темряву.
— Я питаю з чисто професійного інтересу... Ця МОДЕЛЬ настільки штучна, що я взагалі дивуюсь, як вона проіснувала більше доби... Ірено, я боявся за вас. Вийшло, начебто я вас кинув... Вам не можна блукати цим навіженим світом. Спокій, позитивні емоції, піші прогулянки...
Ірена мовчала.
