Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Ви упир? — глухо озвався лицар.
Ірена здригнулася від звуку його голосу.
— Так, — недбало кинув Семироль.
— Тобто ви смоктали кров із...
— Так-так. Але тій дівчині, схоже, навіть сподобалося.
Ірена вивільнила руку з долоні Семироля. Той не зробив ні поруху, щоб її утримати.
— Реку, — вона лагідно всміхнулася в порожнечу. — Познайомтеся: це пан Ян Семироль, я про нього розповідала... А це, Яне, пан Ректоноор, він же Шипшина, безкорисливий мандрівний лицар... Яне, Рек допомагав мені шукати вас...
Зависла пауза. Занадто довга для невимушеної світської бесіди.
— Ви цинічний, шкідливий для людства звір, — сказав Рек, голос його задзвенів металево.
Ірена обома руками вчепилася у вологий мох.
— Людства? — здивувався Семироль. — Хто тут у вас в ролі людства, юначе?
Рек не слухав:
— Я обіцяв тим людям... убити вас... І виконаю обіцянку.
— Зараз? — саркастично запитав Семироль.
Печера ожила.
Зоддалік почулися... ні, не голоси. Ті, що йшли облавою, зберігали мовчання; ледь чутно поскрипували камінці у них під ногами, зрідка бряжчав метал.
Полювання почалося. Вірніше, його черговий етап.
Семироль схилився до Ірениного вуха, вона шкірою відчула жорстку щетину на його щоках:
— Забирайте свого донкіхота... і відходьте вглиб.
— А ви?!
— Я каліка, але не настільки ж...
Вона зауважила, що голос його трохи тремтить. Зовсім не від страху. І не від хвилювання.
Інша пристрасть володіла зараз колишнім адвокатом. Найсильніша, зовсім не людська пристрасть.
— Ірено, та йдіть же... Мені це ПОТРІБНО. Інакше я сконаю.
* * *Ірена так нічого й не дізналася про інші здібності упиря-адвоката (ті, що не знаходили застосування в залі суду). І навіть не впевнилася до решти, що вони взагалі були, ці здібності. Як казав свого часу доктор Нік: «кат його знає. Упир...»
Рек мовчки потягнув її в темряву... втім, темрява була всюди. На дотик, ковзаючи долонями по стінах, Рек забрався у віддалений відросток коридору, в глухий кут, і залишив Ірену у себе за спиною, сам же перегородив прохід, наготувавши свій ціп...
Деякий час вони чули, як осипається пісок і поскрипують камінці. Як стиха, глухо, перемовляються люди; потім на стіни ліг слабкий промінь ліхтаря і тут же зник, дзенькнуло розчавлене скло.
Лайка... Мабуть, вогонь затоптали перш, ніж спалахнула розлита олія.
Знову лайка. Приглушений зойк.
Скрипнув зубами справедливий Рек-Шипшина.
Зойк жаху. Тупіт...
Знову крик. Тиша. Темрява.
Пронизливий крик, хоч вуха затуляй. Дзенькіт скла. Крик віддалявся по лабіринту.
— Не бійтеся, Реку, — сказала Ірена з нервовим смішком.
Можливо, він обернувся. І добре, що вона не бачила його обличчя.
Насправді вона заспокоювала не його, а себе. Вона страшенно боялася — не людей у чорному, звичайно...
Вона боялася, що в усталеній під землею тиші почує розмірене, вдоволене плямкання.
* * *— ...А якщо вони повернуться?!
— Вони не повернуться, — сказав Семироль із явним жалем.
Він сидів біля стіни, простягнувши ногу, туго перев’язану полотняними стьожками. Поряд лежала сукувата палиця, що заміняла скульгавілому милицю. Ліхтар висвітлював його обличчя — змарніле й заросле бородою; ще годину тому вампір-адвокат був схожий, імовірно, на якогось доходягу — але тепер відросле волосся набуло блиску, вирівнялася шкіра на лобі й на вилицях.
Ірена намагалася не дивитися на Река. Можливо, своєю поведінкою вона порушує найважливіші для лицаря етичні принципи: скажімо, спілкуватись з упирями не інакше, як з допомогою осикового кілка...
(Хоча якраз на осикові кілки Семироль плював із високої дзвіниці...)
— Чому вони за вами полюють, Ірено?
Вона помовчала.
— Через моє оповідання, Яне. Воно називається «Про розкаяного», а я його навіть не...
Вона вчасно прикусила язика. Рек мовчав; Семироль і так усе зрозумів.
Ліхтар горів рівно. Олії вистачить іще на кілька годин, а потім на трьох залишиться лише двійко видющих у темряві очей — Семиролевих...
— Нам треба вибиратись, Яне, — сказала вона, намагаючись, щоб її голос звучав рішуче. — Нам треба вибиратися, Реку...
