Страта - Марина та Сергій Дяченко

І тільки про Ірену (вона сподівалася) не забувши.

Селяни перезирнулися. Старший — кремезний лисий чолов’яга зі світлою бородою — скривився, ніби ковтнув щось гірке:

— Чудовисько у нас, пане, завелось. Тижнів зо два... У печерах. Тут, значицця, печери під бережком... А вихід — у поля. Так воно... крівці напилось у парубка. Той ледве живий вирвався... А воно в печеру забилося. І сидить... спершу дівки в ту печеру зі свічками заходили, як ото по гриби ходили, — а тепер бояться...

Бородань зиркнув на Ірену, ніби вибачаючись за страхітливі подробиці.

— Пішла якось одна... ще тоді, перше... А повернулася сама не своя, біла... на шиї дірки, і ледве стоїть... Страху набралася. Кровопивець, каже, свічку задув... страшний такий, на вигляд... як чоловік, тільки диким волосом заріс і на чотирьох... рачки. Заїкається дівка відтоді. Ви б, пане лицарю... втихомирили оте чудовисько. Сил немає більше... жінки ночами не сплять... хлопці йти поратися в поле бояться... Ану ж вийде та по хатах кинеться кров смоктати?!

Усі, хто були у кімнаті, майже одночасно зробили правою рукою жест — мабуть, відганяючи злих духів.

Ірена сиділа ошелешена. Мимохідь погладжуючи живіт.

Вона передбачала, що в цьому світі водяться двійники адвоката Семироля. Ні Рек, ні Тлумач не здивувалися слову «упир». Значить, он як? Рачки, в печері?..

От-от погоня подолає нескладну для них водну перешкоду, візьме явний слід і увірветься на хутір...

Вона зловила погляд безкорисливого лицаря.

І відразу все зрозуміла.

«Реку, ми ж поспішаємо...»

«Я давав обітницю».

Можливо, на знак подяки за добру справу Провидіння подарує Рекові удачу... І погоня зіб’ється зі сліду...

Ні, він товктиме своє: «Я обітницю давав». І відразу ж утне якусь дурість, і низка неприємностей витіснить можливе везіння...

— Кого він смоктав? — сухо запитав лицар. — На відбитки зубів треба подивитися, що за звір...

Юрмисько біля дверей (а на той час у хаті вже зібралося люду чимало) заворушилося. Вперед виштовхнули дівчину років сімнадцяти, у мережаній кофтині з жалісливо підібганими губками.

Комірець на кофтині був до самих вух. «Щось мені це нагадує», — похмуро подумала Ірена.

Рек підвівся. Поклав руку дівчині на плече — та злякано завмерла — і відігнув край комірця...

— Так швидко зажило? — запитав він недовірливо.

— Ч... — сказала дівчина. — Ч... ч...

Губи її затремтіли — вже не удавано — по-справжньому, щоб пожаліли.

— Через п’ять днів зажило, — сказав хтось від дверей.

Ірена, не звертаючи уваги на здивовані погляди, встала і заглянула Рекові через плече.

Рубчик на шиї дівчини можна було розгледіти лише пильним оком. Довгий і тонкий, ніби біла нитка...

Вона сіла на своє місце. Машинально відламала кусник хліба. Засунула до рота.

Рек діловито радився з дядьками. Замовляв якусь ковану жердину, мотузку, ліхтар; йому обіцяли зараз же виділити все необхідне і навіть більше. Мабуть, хуторяни неабияк зраділи рішучості молодого лицаря — братися за справу негайно, поки сонце надворі...

Ірена жувала хліб. Смачний окраєць. Запашний.

— Коли він з’явився? — запитала вона хрипко, але її ніхто не почув.

Вона встала, підійшла до чолов’яги з совкоподібною борідкою, без церемоній смикнула його за рукав:

— Коли з’явився упир?

— Упир? — чолов’яга, здається, не зрозумів.

— Ну, кровопивець ваш...

— Та тижнів так зо два... — невпевнено сказав селюк. Сумнівався він аж ніяк не в терміні — гадав, чи варто відповідати цій дивній жіночці, що волочиться чогось за молодим лицарем, та ще й черевата...

Тижнів зо два...

Десять днів, проведених у притулку. Три дні — з Реком у місті... Чотири дні в очікуванні зниклого Семироля. (Чи вона збилася з рахунку?..)

А ще відстань від міста до хутора...

Але відстанню якраз можна й знехтувати. Тут не буває великих відстаней. Це дуже компактна МОДЕЛЬ...

Не дуже сходиться. Хоча...

— Реку, — вона здивувалася своєму голосу, несподівано низькому, хриплому. — Треба поговорити. Терміново.

До околиці їх проводжав мало не весь хутір; до входу в печеру — а його виявилося не так просто відшукати серед камінюччя та високої трави — лицар з Іреною підійшли вже вдвох.

Рек терзався. Брови його болісно вигиналися якоюсь ламаною лінією.

— А якщо ви не маєте рації? А ви ж, скоріше за все, помиляєтесь, я ж не можу ризикувати...

— Увійдемо вдвох, — рішуче наполягала Ірена. — Беріть вашу жердину, клинки... ліхтар... Я досить скоро помічу — помилилась я чи ні. І швиденько повідомлю вам...

— Я не можу ризикувати... — повторив Рек із притиском.