Страта - Марина та Сергій Дяченко
...Але ж і не трагічно безнадійні. Тут немає поліцейських постів, паспортної системи, комп’ютерної мережі... У принципі, найнявшись робітницею на яке-небудь заможне сільське обійстя, можна легко сховатися з ока нишпорок Високого Даху...
— Значить, це Високий Дах мене... ловить?
— Високий Дах переслідує авторку Хміль уже дуже давно, — втомлено повідомив лицар. У його голосі був ледь відчутний докір: що ти, мовляв, недорікою прикидаєшся?..
— У мене є будинок, — сказала вона після паузи. — У вас є кінь... Ми могли 6... День дороги — і ми доберемося...
Лицар зітхнув.
Скоріше всього, місцезнаходження її будинку було відомо переслідувачам. Мабуть, вони навідувалися туди за Ірениної відсутності... Й Ірені з Семиролем просто пощастило, що, випавши із МОДЕЛІ номер один у МОДЕЛЬ номер два, вони не застали в передпокої людей у чорному, не ознайомилися тут же з сувоєм, який заміняє ордер на арешт...
Семироль. Семироль...
— Я знайшов його для вас... — глухо сказав Рек.
Ірена сіпнулася:
— Що?!
— Знайшов... Отой примірник оповідання «Про розкаяного». Напевно, один із останніх. Ось, візьміть...
Рух у темряві. В руки Ірені ліг тугий паперовий згорток. Ніби шматок шпалер...
Вона приборкала тремтіння.
— Спасибі, Реку...
За що ж вона дякує? Напевно, все-таки за оповідання. Бо навіть вдячність за порятунок поступилася цій раптовій радості, отій вірі, що вже нарешті все буде добре... Вона зрозуміє, вона знайде ключ до свого світу. А спочатку розшукає Анджея... Тоді повернеться додому...
«Напевно, один із останніх». Вони здатні знищити її оповідання — всі до решти... Слід вивчити текст — слово в слово, щоб потім відтворити...
Для номінаційної комісії Вулкана?
Ірена іронічно посміхнулась (добре, що Рек цієї посмішки не помітив).
Розгорнула сувій. Світла зірок вистачило, аби зрозуміти, що тексту зовсім небагато.
— Реку... Кресало, свічка... ліхтарик... щось є?
Він зітхнув:
— Пані...
Вона зціпила зуби. Зрозуміло. Треба чекати світанку.
* * *На світанні в лісі стало вже відчутно холодно. Принаймні Ірені так здалося. Можливо, причиною її дрижаків була ота втеча, вогкість, безсоння — хай там як, але «авторку Хміль» трясло, як у лихоманці. Рек занепокоївся, щільніше закутав її ковдрою, ліг поруч, намагаючись зігріти...
— Верховний Тлумач... — пробурмотіла вона крізь цокотіння зубів, — от чорт, хоч би язика собі не відкусити... Верховний Тлумач виявився зовсім не тим, кого я... шукаю... Він просто Верховний Тлумач. Він... лялька...
— Верховний Тлумач — лялька? — після паузи запитав лицар.
Неподалік, на галявині, пасся невидимий у темряві кінь.
Ірена зітхнула:
— Реку... А хто такий... Темний Тлумач?
Лицар мовчав. Міцніше притиснув її до себе; вона відчувала плечем пряжку на його поясі, шнурівку на куртці, м’язи — тверді, ніби залізні...
— Реку... Розумієте. Я шукаю чоловіка, який... міг би тримати в руках ниточки цього світу. Який... Це не Верховний Тлумач, ні. Не герцог... напевно. Але хто?!
— Творець, — усміхнено припустив Рек.
— Творець... — луною відгукнулася Ірена. — І що прикро, він може виявитися ким завгодно... тренером місцевої... футбольної команди... Вибачте, Реку. Я верзу дурниці...
Небо сіріло. Ще трохи — і можна буде розгорнути сувій. Прочитати, нарешті, текст, через який і в цьому патріархальному, немовби середньовічному світі, непримітній жінці немає спокою...
Вона обережно вивільнилася. Сіла. У лісі озвалось раннє птаство, Ірена вкотре переконалася, що світанок — найкращий час доби (шкода, що в колишньому житті вона так нечасто бачила світанки, так пізно лягала спати і вставала, коли сонце вже давно зійшло...)
Потягнулася до сумки Река. Вивудила з дорожньої торби сувій, внутрішньо тремтячи, розгорнула...
Якщо піднести текст до носа — можна розібрати химерно закучерявлені літери. Принаймні, перша — старанно виписана, величезна, червона вигадлива літера «я». «Якось... раз...»
Вона позирнула на кінцівку тексту. Ось він, підпис... «авторка Ірена Хміль», і її власний розчерк — кимось старанно скопійований із оригіналу...
Рек сів поруч. Поштовхом, ніби всередині нього різко випрямилася пружина.
— Чуєте?
Вона прислухалася. Десь далеко в лісі... Звуки мисливського рогу, а потім — собачий гавкіт...
— Полювання? — невпевнено припустила Ірена.
Рек — його обличчя потроху проступало із сутінків — підібгав тонкі губи:
— Так, полювання... На нас із вами, пані Хміль.
* * *...Іще два місяці — й їй стане важко рухатися. А поки що сяк-так... Але при думці про те, що доведеться залишитися тут, народити дитину на соломі, а потім виховувати його... як сільського хлопчака... або навіть як байстрюка... при такій думці в неї безвільно опускалися руки (або, як ось зараз, прокидалася несамовита жага дії).
Вони йшли, плутаючись у лісових хащах. Рек ішов
