Страта - Марина та Сергій Дяченко
Ірена знизала плечима:
— Ну, в крайньому разі, заїкатимусь, як ця бідолашна дівчина...
Ірена подумала, що коли вона пережила усе те, що їй випало, і досі не заїкається — то зарослий диким волосом кровопивець навряд чи перелякає її.
Кровопивець у суді куди страшніший. Особливо якщо він адвокат...
Вхід у печеру мав цілком природний вигляд. Над вузькою чорною щілиною гойдалися червоні та сині квіти, дзвеніли в траві коники, валявся, потемнілим дном догори, маленький, забутий кимось кошик...
І вони ходять сюди збирати гриби? Які ж такі гриби — шампіньйони, печериці?!
— Ірено... — в боліснім роздумі пробурмотів Рек. (Навіть забув, розгублений, про «пані»...)
Обережно ступаючи, вона спустилася вниз по викопаних у дерні сходах. Низько нахилилася, заглянула в темряву...
Захотілось одразу вибратися. Милостиво кивнути Реку: мовляв, працюй, лицарю, це ж твоя професія...
Мабуть, він зрадіє. Дбайливо відсуне її плечем, подалі від імовірного кровопивця. Візьме свою зброю, самостріл, ліхтар, жердини... (До речі, навіщо йому жердини?..)
— Хто тут? — запитала Ірена пошепки. Ніякого відгомону чи відлуння; звиклі до напівтемряви очі розрізнили темний вузький лаз, білясте прядиво, яке утворювало мовби завісу біля входу... То коріння від трави.
— Хто тут?
Тиша.
— Яне... Яне! Це я, відгукніться!
Їй привидівся якийсь рух у темряві лазу — або справді там хтось поворухнувся?
Вона вхопилася за Реків лікоть. Хотіла взяти ліхтар, але лицар перехопив. Непідходящий тягар... для жінки в її стані.
По замшілих стінах стрибнуло світло. То тут, то там забіліли матові шапки якихось грибів, більше того — неподалік од входу виявився дитячий малюнок, ретельно викладений камінцями на виступі стіни — пузатий чоловічок із рогами і собачим хвостом... Недопалок свічки. Кілька чиїхось відпечатаних долонь. Уміли б писати — надряпали б щось на кшталт «Рея плюс Івоніка — жених і наречена...».
Імовірно, хутірська молодь ходила в печеру не тільки по гриби, а й заради ігор, забав і таємних побачень. (Знали б батьки, на яке неподобство витрачається свічковий віск...)
Рек критично оглянув вузький лаз. Поставив ліхтар на землю, вибрав із усього озброєння незнайоме Ірені знаряддя — щось на зразок бойового ціпа... Білясті брови його зійшлися над переніссям. Він був схожий на зосередженого студента-відмінника, який переглядає екзаменаційний білет...
— Ну, пані Ірено? Ви вже зрозуміли, що помилилися?
Із темряви пахло вогкістю, вапном... й іще чимось. Ірена не могла визначити, що воно за запах, але він непокоїв її.
— Пані Ірено... почекайте мене нагорі, — лицар м’яко підштовхнув її до виходу.
— Реку, вам уже траплялося винищувати кровопивців?
Якщо він і подумав, що вона знущається, — то виду не подав.
* * *Він повернувся через півгодини. Увесь цей час Ірена просиділа у траві серед ромашок і маків — але плести вінок у неї не було ніякого бажання.
Рек важко виліз по земляних сходах. Сів на траву, поклавши поряд своє знаряддя. Ірена мимоволі пробігла очима по шипкуватому залізу — ні, крові не було...
— Там хтось є, — сказав Рек стомлено. — Воно розумніше, ніж просто волохата тварюка... Кілька разів міг на мене накинутись — але розрахував, що зв’язуватися не варто.
— Ви його бачили? — швидко запитала Ірена.
Рек заперечно хитнув головою:
— Там далі... Переходи, тупики... гриби ці кляті під ногами... дітлахам, певно, роздолля. Достоту в піжмурки гратися...
Він раптом вмовк, зиркнувши через Іренине плече.
Вона обернулася.
Від хутора наближалися, нахльостуючи коней, вершники. Шестеро. Трохи випереджаючи їх, здіймаючи високу хвилю у траві, мчали собаки. Ціла зграя.
— Приїхали... — хрипко сказала Ірена.
Рек неквапливо оголив клинок. Обличчя його стало зовсім біле — навіть світлі очі на цьому тлі, здалося, потемніли...
Шість вершників зі зграєю собак... (Описуючи цю ситуацію у своїй книжці, Ірена, звісно, вважала б за краще подати жорстоку картину. Скажімо, лицаря заарканили і притягли до підніжжя трону, щоб піддати цілій низці ганебних покарань...)
Хоча читач був би невдоволений.
А тим часом уже можна було розрізнити обличчя вершників, і перший скакав той, хто нещодавно з’явився в «притулок для убогих» з тугим ордером-сувоєм...
— Реку... вниз!
Він не чув її. Свідомістю він був уже в сутичці...
— Реку!! Униз, швидко...
Він озирнувся. Здається, зрозумів. Підштовхнув її до входу в печеру — йдіть, мовляв, а я тут затримаюсь, на порозі...
— РАЗОМ униз, Реку!
Земля виразно тремтіла під ударами копит.
— Дурень! — гаркнула вона, як ніколи не кричала навіть на найтупішого студента. — Я ж сама боюсь... отам! Зі мною, швидше!..
У його очах трохи розвиднилося. З-за завіси відваги гострим краєчком проглянула твереза думка.
