Страта - Марина та Сергій Дяченко

...Перевага нападників у темряві підземелля сходила нанівець. Тобто, звичайно, ніщо не заважало їм послати на хутір за ліхтарями і влаштувати облаву за всіма правилами — але Ірені чомусь здавалося, що собаки будуть принаймні деморалізовані...

Вона все життя добре ставилася до собак. І ось, будь ласка, — щиро бажає всій зграї здохнути. Ач, розгавкалися, кляті...

Вона йшла за Реком. Слід у слід. Протриматися в печері якийсь час можна — інша річ, що все життя потім не захочеш їсти грибів...

Хоча... скільки залишилося того життя?..

Лицар зупинився. Ірена налетіла на нього (збоку це, схоже, виглядало комічно).

— Реку...

— Тихо.

Вона замовкла.

Собачий гавкіт віддалився і долітав тепер явно згори. Так і є — собаки в темряву йти побоялися, тут нишпорки мисливські потрібні, а не ці здоровенні людожери... Якщо тільки у них є такі...

Але Река зупинили не собаки.

Коридор попереду роздвоювався. Лицар водив ліхтарем, переводячи погляд з одного ходу на інший. Нахилявся вперед, прагнучи зазирнути глибше, але не зробив і кроку.

— Що там, Реку?

Тиша. Віддалений собачий гавкіт.

І — чийсь погляд із темряви. Чи то праворуч, чи то ліворуч...

Ірена проковтнула гидкий клубок. Машинально погладила живіт (бідолашний малюк... Це ж яким нервовим ти народишся. Темряви боятимешся з пелюшок).

— Яне...

Тиша.

— Яне, це я...

— Бачу...

Рек сіпнувся.

Голос долинав праворуч. Дуже тихий, втомлений, безбарвний голос.

— Ірено, ви живі... слава Творцеві.

  к ви мене знайшли?!

— Ми вас не шукали, — вона нервово посміхнулася. — Тобто зараз не шукали... за нами... погоня.

— Чорт... Ви просто-таки притягуєте неприємності, Ірено.

— Ніколи за мною такого не водилося, — повідомила вона похмуро. — Це... МОДЕЛІ. Вони виживають мене...

— Ірено, ви знайшли вихід?

Вона помовчала.

— Ні... Яне, я гадала, ВИ знайшли...

Цього разу пауза вийшла багатозначною.

— Отже, ви вирішили, — повільно мовив вампір, — що я накивав п’ятами, кинувши вас?

— Ні... тобто в якусь хвилину... ні, я так не думала...

— Ірено, — в голосі його почулося майже презирство.

— Я так не думала, Яне, чесне слово!.. Я вирішила, що з вами щось сталося...

— Зі мною дійсно... дещо сталося, — Ян посміхнувся в темряві.

Вони сиділи на підстилці з сухого моху. Ліхтар довелося загасити.

З усіх трьох присутніх бачив у темряві тільки Семироль.

Ірена уявляла, яке обличчя зараз може бути у лицаря. І Семироль чудово бачить це обличчя, і мимоволі, напевно, тішиться...

Їй на хвилину зробилося прикро. За Река, який насправді цих глузів не заслужив.

Собачий гавкіт на поверхні давно вже вгамувався. Зараз, імовірно, люди в чорному готують експедицію в пекло, а перелякані хуторяни відмовляють їх, бо кровопивець, мабуть, уже й лицаря, і зловмисну втікачку спожив...

Ірена в знемозі заплющила очі. Дивись — не дивись, різниці однаково ніякої, з заплющеними очима навіть зручніше...

У темряві її хтось взяв за руку. Потиск було знайомий, але незвично слабкий; потім рука обережно лягла на живіт.

— Усе гаразд, Яне...

Мабуть, вона сказала це занадто бадьоро. Дотик Семироля був одночасно ніжний і дбайливий (навіщо, навіщо вона свого часу, лежачи в убогім заїзді на соломі, подумки згоджувалася віддати йому дитину?).

Нехай навіть народиться тричі вампіреня...

— Яне, я...

Вона затнулась. Він знову потиснув її руку — доброзичливо, але дуже слабко:

— Нічого, Ірено... Тієї ночі мені було потрібно... ви знаєте, що. Нервовий струс, усе таке, коротше, фізіологічна потреба... Я скоро знайшов, за рахунок кого її вгамувати. Не лякайтеся — той чоловічок залишився живий... Зате Провидіння... нам слід було здогадатися відразу. Провидіння визнало мої дії гідними кари... Я впав і зламав ногу... На рівному місці, Ірено! Я так здивувався... Повз мене проїжджав візник, і тут, Ірено, починається найцікавіше... Замість того, щоб відвезти мене в готель, як я просив... цей гидотник вирішив, що настав час заробити жменьку щастя йому і його доньці... І відвіз каліку, тобто мене, до себе в передмістя, в опіку... Ірено, я ж нічого не розумів! Тобто трохи починав розуміти... Ідіоти! Вони запеленали мою ногу в лубок — сяк-так! Звертатися до знахаря не вважали за потрібне — і так згодиться. Ох, я не раз і не два згадав Ніка — ото був професіонал!.. Вірніше,