Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Невже Провидіння сприйняло мої екзерсиси як явне добро?.. — здивовано протяг вампір-адвокат.
Ні тоді, ні згодом Ірена так і не дізналася, яка причина привела до Темного Тлумача двох — худого чоловіка і огрядну бліду жінку. Усамітнившись із прохачами, Семироль дав їм пораду — і, як показало подальше, — пораду вдалу...
Через кілька днів у корчмі з’явилася вертка молодиця з очима-нишпорками. Семироль вислухав і молодицю; попросив часу на обдумування і ввечері видав їй таємну пораду — молодиця пішла задоволена, а Семироль — смішно сказати — був просто-таки щасливий...
Наступного ранку мандрівники вирушили з корчми — від гріха подалі...
* * *Рек знехтував свою обітницю. Він залишився; видно було, що це рішення далося йому нелегко. Прийшла на допомогу жорстока необхідність; адже й дурному зрозуміло, що в присутності Темного Тлумача становище пані Хміль не зробилося безпечнішим, скоріше, навпаки...
Рек вважав, що потрібен Ірені. Переступив через обітницю й залишився.
Ірена раділа рішенню лицаря — й одночасно була пригнічена цим. Усе важче було вдавати, що нічого не відбувається, що не було отого сказаного: «Бачити вас щодня — це нагорода, на яку я не маю права розраховувати...»
Рек тримався підкреслено відсторонено. Майже відчужено. «Я тут, поки я потрібен, — говорило його безпристрасне бліде обличчя. — І піду, як тільки потреба в моїй присутності відпаде...»
Семироль не протестував. Адвокату-вампірові зовсім чужі були якісь комплекси (принаймні так здавалося на око). У будь-якому селищі — а звістка про Темного Тлумача розходилася навсібіч — знаходилися люди, що таємно поривалися до нього на пораду; вони приходили під покровом ночі, низько насунувши капелюха, або кутаючись у хустку, наче лякаючись самих себе. Була ціла система знаків, всі їх розуміли, й шинкар, почувши їх, бліднув, і водночас в його погляді з’являлася шанобливість...
Мандрівники зробили велике коло, рухаючись мовби по ободу колеса, у центрі якого було місто. Кілька разів доводилося чути про указ, який велів спіймати лиходійну авторку Хміль, — його виголошували глашатаї на базарах. Одного разу оддалік трапилося спостерігати прилюдне спалення отих «супротивних Провидінню писань». Дійство було моторошне: кат у балахоні коло ешафоту, поруч — багаття, ось тільки на гору палахкого хмизу кинуто було якісь покреслені папери, схожі на бухгалтерські рахунки, або якісь шкільні вправи. І щоб помітити це, зовсім не потрібно було зіркого ока Семироля.
Вислужуючись перед Високим Дахом, місцеві лизоблюди палили якийсь мотлох під виглядом «шкідливих вигадок», — причому ні кат, ні присутні на площі обивателі не вміли читати...
Рек тримався як професійний охоронець. Спав на підлозі, коло дверей, із клинком під рукою; Семироль щось зауважував на це, часом дуже їдко, Ірена стискала губи, утримуючи себе від образливого заступництва, але обличчя Река залишалося цілком байдужим — він дивовижно володів собою...
Вони їхали від села до села — але ніхто й ніде не чув про чоловіка на ім’я Анджей Кромар. І в усьому світі був лише один Темний Тлумач — вампір-адвокат, його поява обростала легендами. Він був перший і єдиний, інші — безтілесні відбитки в людській пам’яті...
А одного разу вночі, лежачи без сну, Ірена вперше відчула, як ворухнулося всередині неї її маля...
* * *Рек ішов попереду, ведучи за вуздечку їхнього єдиного коня. Слідом трюхикав мул, тягнучи повіз, де сиділи Ірена з Семиролем, їхати верхи адвокат категорично відмовився: «Ви знущаєтесь?! Ця бестія скине мене за першої ж нагоди, вам мало одного перелому?..» Ірена і Рек усвідомлювали його правоту: тварина цуралася Семироля, і, щоб упокорити її, були потрібні певні зусилля...
— Дивіться, — сказав Рек, і голос його напружено здригнувся.
Дерева, що росли вдовж узбіччя, раптово розступились. Ірена вдивлялася в картину.
Вежа була висотою з п’ятиповерховий будинок. Незрозуміло, хто і навіщо звів серед лісу цю височезну за місцевими мірками споруду — чи то пожежну каланчу, чи то вартівню. Химерні, навіть вишукані пропорції, поросле мохом каміння... Двостулкові приземкуваті двері. Ґанку немає — двері вросли просто в траву...
Рек дивився допитливо. Останнім часом він дуже рідко дозволяв собі дивитись на Ірену — зате тепер не відводив погляду.
При самій вежі, біля порослої хмелем стіни розчепірив гілля величезний чорний корч. Висохле дерево з оголеним корінням (знахідка для натураліста-дизайнера, особливо якщо в нього під рукою виявиться будівельний кран).
Ірена примружилася. Корч скидався на людину; одну гілку-руку, щоправда, обламало бурею. І, здається, недавно — скол свіжий...
Погляд Река вона відчувала потилицею, він тиснув, як печать. Схоже, безкорисливий лицар чекав відповіді. Хоча запитання так і не пролунало...
Вона силувано посміхнулася.
Її стосунки з Реком-Шипшиною перетворилися на суцільну заборонену зону, неначе по тонкому льоду. Вона боялась образити його, але й обнадіяти, а ще був підсвідомий дитячий страх, що він здогадається: адже вона не читала власних оповідань...
Рек дивився, чекаючи, мабуть, реакції, а в такі хвилини Ірена одразу загальмовувалась.
— Гарно... — буркнув Семироль.
Рек нарешті торкнув повід, продовжуючи ходу.
* * *— ...Пам’ятаєте, Яне, я казала якось, що ви всюди пристосуєтеся? Тоді я навіть не уявляла собі, наскільки
