Танок драконів - Джордж Мартін
Звіяні вітром згорнули табір менш як за годину.
— Виїжджаємо,— оголосив класичною валірійською, яка вважалася офіційною мовою загону, Пошарпаний Правитель, сидячи на величезному сивому бахматі. Сірий у яблуках зад жеребця замість опони прикрашали ветхі стрічки, які його господар віддирав з одягу людей, убитих ним у бою. Плащ у самого Правителя мало чим відрізнявся. Правитель був уже немолодий, за шістдесят, але у високому сідлі сидів дуже прямо, а його громовитий голос долітав у всі кінці поля.— В Астапорі ми тільки побавилися,— сказав він,— а от у Міріні розгуляємося по-справжньому.
Перекупні мечі шалено заулюлюкали. На їхніх сулицях ляскали блакитні шовкові стьожки, а угорі пливли штандарти звіяних вітром — блакитно-білі роздвоєні прапори.
Троє дорнян улюлюкали разом з усіма. Якби змовчали, це б могло привернути увагу. Та коли звіяні вітром рушили на північ прибережною дорогою слідом за Кривавобородим і котячим загоном, Жабка під’їхав ближче до Дорнянина Герольда.
— Вже час,— сказав він загальною мовою Вестеросу. В загоні є ще вестеросяни, але небагато, і зараз поблизу нікого з них не було.— Час діяти.
— Не тут,— застеріг Герис, вдягнувши на обличчя порожню лицедійську посмішку.— Поговоримо ввечері, коли станемо табором.
Старою гіскарською прибережною дорогою з Астапора до Юнкая — сто льє, а з Юнкая до Міріна — ще п’ятдесят. До Юнкая вільнонайманці на добрих конях здатні дістатися за шість днів, якщо їхатимуть швидко, і за вісім — якщо не поспішатимуть. Пішим легіонам зі Старого Гіса треба в півтора разу більше часу, а юнкайцям і їхнім солдатами-рабам...
— З такими генералами це ще диво, що вони всі в море не помарширували,— промовив Біб.
Командирів юнкайцям точно не бракувало. Головнокомандувачем у них був старий звитяжець на ім’я Юрхаз зо Юнзак, але його звіяні вітром бачили тільки здалеку, бо він приїздив і від’їздив у велетенському паланкіні, який тягнуло сорок рабів.
А от молодші командири траплялися на очі повсякчас. Юнкайські підпанки шмигали повсюди, як таргани. Половина з них називалася Газдан, Граздан, Маздан або Газнак; мистецтво розрізняти гіскарські імена зміг опанувати мало хто зі звіяних вітром, тож вони давали тим підпанкам глузливі прізвиська на свій смак.
Головним серед них був Жовтий Кит, непристойно товстий чолов’яга, який завжди ходив у жовтому токарі з золотими торочками. З такою вагою він і стояти без допомоги не міг, а ще в нього було нетримання сечі, тож він завжди жахливо смердів, і цей сопух не могли заглушити найміцніші парфуми. Зате, казали, він у Юнкаї найбагатший і любить різні химери: серед його рабів є хлопчик з цапиними ніжками й ратицями, бородата жінка, двоголовий монстр із Мантариса та гермафродит, що ночами гріє йому постіль.
— У нього і прутень, і поцька,— почав розповідати Дик Солом’яний.— А ще у Кита був колись велет, і він любив дивитися, як той порає рабинь. Потім велет помер. Кажуть, Кит готовий заплатити за нового велета мішок золота.
Була ще Генералка, яка їздила на білому коні з рудою гривою і командувала сотнею рослявих рабів-солдатів, яких сама ростила й учила,— всі молоді, стрункі, м’язисті, у стегнових пов’язках і жовтих плащах на голе тіло, з довгастими бронзовими щитами з еротичними інкрустаціями. Їхній господині було не більш як шістнадцять, і вона вважала себе юнкайською Данерис Таргарієн.
Голубчик був не зовсім карлик, однак за поганого освітлення його цілком можна було прийняти за карлика. Попри це він походжав бундючно, як велет, розставляючи коротенькі пухкі ніжки й викочуючи вузенькі пухкі груди. Таких високих солдатів, як у нього, звіяні вітром ще не бачили: найнижчий з них був сім футів на зріст, а найвищий — близько вісьмох. Усі були довговиді й довгоногі, а спеціальні ходулі, вбудовані в поножі їхніх розцяцькованих обладунків, робили їх ще вищими. Корпус вони захищали рожевою емальованою кольчугою-лускою, а на голові носили високі шоломи, оздоблені гострими сталевими дзьобами та гребенями з рожевим пір’ям, яке стрибало на ходу. При боці солдати мали довгі криві шаблі, а в руках стискали списи врівень із собою, які з обох боків мали листоподібні гостряки.
— Голубчик сам їх розводить,— повідомив Дик Солом’яний.— Купує рослявих рабів з усього світу, парує чоловіків і жінок, а потім найвищих дітей віддає до загону чапель. Має надію, що одного дня вдасться відмовитися від ходуль.
— Кілька сеансів на дибі — і можна значно скоротити процедуру,— промовив Здоровань.
— Ото вони застрашливі,— засміявся Герис Дринк.— Кого ще боятися, як не ходуличників у рожевій лусці й пір’ї. Якби хтось із них за мною погнався, у мене від сміху сечовий міхур би луснув.
— А люди кажуть, у чапель королівський вигляд,— сказав старий Білл Бабкуватий.
— Якщо королі їдять ропух, стоячи на одній нозі.
— Чаплі боягузливі,— долучився Здоровань.— Одного разу ми з Дринком і Клетусом, полюючи, натрапили на чапель, які бродили на мілині, ловлячи пуголовків і дрібну рибку. Вигляд вони мали гарний, ага, аж тут у небі промайнув яструб — і вони всі злетіли в повітря, наче дракона угледіли. Такий вітер здійняли, що мене з коня збило протягом, але Клетус заклав стрілу в тятиву й підстрелив одну чаплю. На смак було схоже на качку, тільки сала менше.
Та навіть Голубчик і його чаплі блідли порівняно з безглуздим виглядом братства, яке перекупні мечі прозвали «володарями брязкунів». Коли останнього разу військо рабів зіткнулося з незаплямованими королеви драконів, то не втрималося й почало розбігатися. Володарі брязкунів вигадали воєнну хитрість, щоб такого більше не трапилося: свої загони вони скували десятками — зап’ясток до зап’ястка і щиколотка до щиколотки.
— Ніхто один побігти не зможе — треба щоб усі десятеро бігли,— пояснив Дик Солом’яний.— Та навіть якщо всі десятеро кинуться тікати, то швидко бігти не зможуть.
— Та вони в біса йти швидко не можуть,— зауважив Біб.— А брязкіт чути за десяток льє.
Були тут й інші, такі самі божевільні, якщо не гірші: Пан Щокастий, П’яний Завойовник, Круглопикий, Кролик, Колісничник, Напахчений Звитяжець. Дехто з них мав двадцять солдатів, дехто — двісті, а дехто — дві тисячі; то все були раби, яких вони самі навчали й екіпірували. Всі воєначальники були заможні, пихаті, всі звалися капітанами й командирами, всі підкорялися тільки особисто Юрхазу зо Юнзаку, з презирством ставилися до перекупних мечів і були схильні до