Танок драконів - Джордж Мартін
— Його правда,— сказав Лісоно Маар.
— Лев уже, без сумніву, занюхав дракона,— мовив один з Коулів,— але увага Серсі буде прикута до Міріна і королеви-суперниці. Про нашого королевича вона гадки не має. Щойно ми висадимося й піднімемо прапори, до нас потягнуться люди.
— Хтось і потягнеться,— припустив Безпритульний Гарі,— але небагато. Рейгарова сестра має драконів, а його син — ні. Нам забракне сили відвоювати королівство без Данерис і її армії. Без її незаплямованих.
— Ейгон Перший узяв Вестерос без допомоги євнухів,— мовив Лісоно Маар.— Чому не зможе це зробити Ейгон Шостий?
— План...
— Чий план? — запитав Тристан Ріверз.— Отого товстуна? План, який змінюється щомісяця? Спершу до нас мав приєднатися Вісерис Таргарієн з п’ятдесятьма тисячами дотрацьких горлопанів. Але король-жебрак загинув, і його місце мала посісти сестра — маленька зговірлива королева, яка начебто вирушила у Пентос із трьома драконенятами. Натомість вона вигулькнула в Невільничій бухті, залишивши по собі низку спалених міст, а товстун вирішив, що ми повинні зустріти її у Волантисі. Тепер і цей план провалився. Годі вже з мене планів Іліріо. Роберт Баратеон відвоював Залізний трон без усіляких драконів. І ми так можемо. А якщо я помиляюся і королівство не повстане, щоб нас підтримати, ми завжди можемо відступити назад за вузьке море, як колись Гострокриций зі своїми послідовниками.
Стрикленд похитав головою.
— Ризик...
— ...уже не такий серйозний після загибелі Тайвіна Ланістера. Саме час завойовувати Сім Королівств. На Залізному троні знову сидить малолітній король, ще молодший за попереднього, а заколотників більше, ніж осіннього листя на землі.
— І все одно,— промовив Стрикленд,— самі, без підтримки, ми не можемо сподіватися...
Гриф уже достатньо наслухався боягузливих заперечень головнокомандувача.
— Ми будемо не самі. До нас приєднається Дорн — мусить приєднатися. Королевич Ейгон — син не тільки Рейгара, а й Елії.
— Щира правда,— сказав хлопець,— а хто у Вестеросі проти нас? Жінка.
— Ця жінка з Ланістерів,— не здавався головнокомандувач.— Не забувайте: з тою сучкою буде Царевбивця, і в них усе багатство Кичери Кастерлі. Іліріо каже, малолітній король заручений з Тайрелівною, а це означає, що проти нас буде і Небосад.
Ласвел Пік постукав кісточками пальців по стільниці.
— Минуло століття, однак у декого з нас у Розлогах лишилися друзі. І потуга Небосаду може виявитися зовсім не такою, якою її уявляє Мейс Тайрел.
— Королевичу Ейгоне,— сказав Тристан Ріверз,— ми належимо вам. Ви бажаєте, щоб ми пливли на захід, а не на схід?
— Так,— палко озвався Ейгон.— Якщо тітці потрібен Мірін — хай забирає його собі. А я, з вашими мечами і вашою відданістю, сам заявлю права на Залізний трон. Якщо діятимемо швидко і вдаримо дошкульно, можемо здобути декілька легких перемог, а Ланістери ще й не знатимуть, що ми вже висадилися. Тоді до нас почнуть приєднуватися й інші.
Ріверз схвально усміхався. Інші обмінювалися замисленими поглядами. Потім Пік сказав: «Краще загинути у Вестеросі, ніж на бісовій дорозі»,— а Марк Мандрейк, хихикнувши, озвався: «А краще вижити й завоювати землі й кілька великих замків»,— після чого Франклін Флаверс, поплескавши по руків’ю меча, мовив: «Якщо вдасться вбити кількох Фосовеїв, я з вами».
Й тоді всі заговорили водночас, і Гриф відчув, що це переламна мить. «Таким Ейгона я ще не бачив». Це нерозсудливий план, але Гриф уже втомився від розсудливості, від таємниць і від чекання. Перемога його чекає чи поразка, а він перед смертю ще побачить Гніздо Грифона й упокоїться в могилі поряд з батьком.
Один по одному вояки золотого загону підводилися, опускалися навколішки і складали мечі під ноги юного королевича. Останнім це зробив Безпритульний Гарі Стрикленд з його водянками і сумнівами.
Коли виходили з намету головнокомандувача, небо на заході вже почервоніло, а сонце кидало шарлатні тіні на золоті черепи на ратищах. Франклін Флаверс запропонував показати королевичу табір і познайомити його з деким з хлопців, як він висловився. Гриф не заперечував.
— Але пам’ятайте: для загону він залишається Грифом Молодшим, поки ми не перетнемо вузьке море. У Вестеросі відмиємо йому волосся і вдягнемо на хлопця обладунки.
— Та розумію,— мовив Флаверс і плеснув Грифа Молодшого по спині.— За мною. Почнемо з кухарів. З ними завжди слід знайомитися ближче.
Коли вони пішли, Гриф обернувся до Недомейстра.
— Їдь назад на «Сором’язливу панну» й повертайся з леді Леморою і сером Роллі. А ще нам потрібні скрині Іліріо. Подякуй Яндрі та Ісіллі. Їхнє завдання виконане. Коли його світлість отримає своє королівство, він про них не забуде.
— Як накажете, мілорде.
Залишивши його, Гриф пірнув у намет, який для нього виділив Безпритульний Гарі.
Попереду дорога, повна небезпек, знав він, та й що з того? Всі люди помруть. Він лише просить трішки часу. Він стільки чекав, що боги мусять ще дати йому кілька років — достатньо, щоб хлопець, якого він кликав сином, сів на Залізний трон. Достатньо, щоб повернути собі землі, ім’я, честь. Достатньо, щоб змусити замовкнути примарні дзвони, які так гучно калатають у голові щоразу, як він заплющує очі й засинає.
Золоте й шарлатне проміння призахідного сонця пробивалося крізь відкинуту запону, а Джон Конінтон, нарешті опинившись на самоті, скинув вовчий плащ, стягнув через голову кольчугу, сів на похідний стільчик і зняв з правої долоні рукавичку. Ніготь на середньому пальці почорнів як гагат, побачив він, а сіризна вже доповзла майже до першої кісточки. Пучка підмізинного пальця теж почала чорніти, а коли він торкнувся її кінчиком кинджала, то нічого не відчув.
«Смерть,— зрозумів Джон Конінтон,— але повільна. Час у мене є. Рік. Два роки. П’ять. Доволі часу, щоб перетнути море та знову побачити Гніздо Грифона. Урвати назавжди рід Узурпатора та всадовити Рейгарового сина на Залізний трон».
А потім лорд Джон Конінтон зможе з відчуттям задоволення померти.
Звіяний вітром
Новина пролетіла табором, як гарячий вітер. «Вона іде. Її військо вирушило в похід. Вона мчить на південь, у Юнкай, аби спалити місто й узяти всіх його мешканців на мечі, а ми йдемо на північ назустріч їй».
Жабка почув це від Дика Солом’яного, який почув це від старого Вілла Бабкуватого, який почув це від пентосянина на ім’я Міріо Міракіс, двоюрідний брат якого служив чашником у Пошарпаного