Танок драконів - Джордж Мартін
— Братан чув у це у командному наметі, з вуст самого Каґо,— наполягав Дик Солом’яний.— Ми виступимо ще до кінця дня, ось побачиш.
Так і сталося. Від Пошарпаного Правителя через капітанів і сержантів прийшов наказ: збирайте намети, вантажте мулів, сідлайте коней, на зорі вирушаємо на Юнкай.
— Не думаю, що юнкайці пустять нас у своє Жовте місто крутитися навколо їхніх доньок,— передрікав Бакк, косоокий арбалентник-мирсянин, чиє ім’я перекладалося як «біб».— У Юнкаї ми поповнимо запаси, можливо, поміняємо коней, а тоді рушимо в Мірін на танок з королевою драконів. Отож швидше стрибай, Жабко, й добре нагострюй меч господаря. Може, він йому дуже скоро знадобиться.
У Дорні Квентин Мартел був княжичем, у Волантисі — купчиком, але на узбережжі Невільничої бухти він став просто Жабкою, зброєносцем кремезного і голомозого лицаря-дорнянина, якого перекупні мечі називали Зеленачем. Звіяні вітром брали які завгодно імена й коли заманеться їх міняли. Квентина вони обізвали Жабкою, бо він швидко підстрибував, щоб виконувати будь-який наказ Здорованя.
Навіть командувач звіяних вітром нікому не відкривав свого справжнього імені. Деякі з загонів вільнонайманців постали ще в добу крові та хаосу після Руїни Валірії. Інші сьогодні створювалися, а завтра вже зникали. Звіяні вітром існували вже тридцять років і за цей час мали тільки одного командувача — тихоголосого сумноокого пентоського шляхтича, який називався Пошарпаним Правителем. Чуприна і кольчуга в нього були срібні, а от пошарпаний плащ був сплетений з різнобарвних стрічок — синіх, сірих і фіолетових, червоних, золотих і зелених, малинових, багряних і блакитних, вигорілих на сонці. Коли Пошарпаному Правителю було двадцять три, розповідав Дик Солом’яний, магістри Пентоса обрали його своїм правителем — за кілька годин після того, як обезголовили свого попереднього правителя. Але він не захотів лишатися, а підперезався поясом з мечем, сів на улюбленого коня й утік у Спірні землі, щоб ніколи вже не повертатися у Пентос. Він воював з середніми синами, з залізними щитами та з Дівиними ратниками, а потім разом з п’ятьма побратимами створив загін звіяних вітром. З отих шістьох засновників уцілів тільки він.
Жабка гадки не мав, чи бодай щось із цього правда. Відтоді як він у Волантисі записався до звіяних вітром, Пошарпаного Правителя він бачив тільки здалеку. Дорняни були новачками, зеленими новобранцями, м’ясом для стріл, їх було тільки троє серед двох тисяч вояків. Командувач водив товариство з вищими чинами. «Я не зброєносець,— почав протестувати Квентин, коли таку воєнну хитрість запропонував Герис Дринквотер (якого тут називали Дорнянин Ґерольд, щоб відрізняти від Герольда Червоноспиного і Чорного Герольда, а іноді Дринк, бо Здоровань одного разу обмовився і так його назвав).— Я свої остроги заслужив ще в Дорні. Я такий самий лицар, як і ви».
Але Герис мав рацію: вони з Арчем мають захистити Квентина, а це означає, що хлопець мусить бути завжди поряд зі Здорованем. «З нас трьох найкращий боєць — Арч,— зауважив Дринк,— та лише ти можеш сподіватися побратися з королевою драконів».
«Побратися з нею чи повоювати — хай що мене чекає, а зовсім скоро я з нею зустрінуся». Що більше Квентин чув про Данерис Таргарієн, то більше боявся зустрічі з нею. Юнкайці впевнені, що вона годує своїх драконів людським м’ясом і купається у крові цнотливиць, щоб шкіра залишалася гладенькою і м’якою. Біб з цього сміявся, зате обожнював байки про хтивість срібної королеви у коханні.
— Один з її капітанів походить з роду, де всі чоловіки мають фугові прутні,— розповідав він,— але для неї і він замалий. Вона кочувала з дотраками і звикла злягатися з жеребцями, то чоловік не в змозі тепер її задовольнити.
А Книжник, розумний мечник-волантисянин, який вічно сидів, закопавшись у який-небудь крихкий сувій, вважав королеву драконів скаженою і смертоносною.
— Той її хал убив її брата, щоб зробити її королевою. А потім вона убила свого хала, щоб стати халесі. Вона приносить криваві жертви, бреше як дихає, без жодної причини може накинутися на своїх. Вона порушувала мирні угоди й катувала послів... і батько в неї теж був скажений. Це у крові.
«Це у крові». Король Ейрис II і справді був божевільний, увесь Вестсрос це знав. Двох своїх правиць він засудив до вигнання, а третього спалив. «Якщо Данерис така сама кровожерлива, як її батько, чи треба мені все одно з нею одружуватися?» Князь Доран про таку вірогідність ніколи не говорив.
Жабка радо забереться з Астапора. Червоне місто понад усе йому нагадувало пекло. Юнкайці запечатали розбиту браму, замкнувши в місті мертвих і присмертних, але те, що встиг побачити Квентин Мартел, проїжджаючи цими червоними цегляними вулицями, переслідуватиме його до кінця життя. Ріка забита трупами. Жриця у подертій мантії, насаджена на палю, годує хмару блискучих зелених мух. Напівмертві люди дибають вулицями, закривавлені й закаляні. Діти б’ються за недосмажених цуценят. Останній вільний король Астапора верещить, сидячи в ямі, де на нього спустили два десятки голодних псів. І вогонь, вогонь усюди. Заплющуючи очі, Квентин і зараз їх бачив: язики полум’я, що кружляють навколо цегляних пірамід, більших за всі відомі йому замки; клуби масного диму, які звиваються угору, мов величезні чорні змії.
Коли вітер віяв з півдня, в повітрі пахло димом навіть тут, за три милі від міста. За тими крихкими червоними цегляними стінами Астапор і досі курився, хоча великі пожежі переважно вже загасили. Попіл літав ліниво на вітру, нагадуючи великі сірі сніжинки. Це буде щастя — забратися звідси.
Здоровань був з ним згоден.
— Давно пора,— сказав він, коли Жабка розшукав його; він грав у кості з Бобом, Книжником і старим Біллом Бабкуватим і, як завжди, програвав. Перекупні мечі обожнювали Зеленача, який в азартні ігри грав так само безстрашно, як і воював, от тільки з набагато меншим успіхом.— Принеси мої обладунки, Жабко. Ти відчистив кров з кольчуги?
— Так, сер.
Кольчуга в Зеленача була стара й важка, латана-перелатана, добряче поношена. Те саме можна було сказати і про його шолом, латний комір, поножі, латні рукавиці й решту його розрізнених обладунків. У Жабки лати були ненабагато кращі, а в сера Гериса навіть гірші. «Дружинна криця» — ось як назвав їх зброяр. Квентин не питав, скільки вояків носило їх до нього, скільки вояків у них загинуло. Свої власні пишні обладунки вони залишили у Волантисі разом із золотом і справжніми іменами. Заможні лицарі з давніх гонорових домів не їдуть за вузьке море і не стають перекупними мечами, якщо