Танок драконів - Джордж Мартін

Вестеросці ніяково переминалися. Дехто, опустивши погляди, так пильно вдивлявся в свій кубок з вином, наче сподівався отримати там підказку. Г’ю Гангерфорд нахмурився.

— Гадаєте, королева Данерис нас прийме...

— Саме так я і гадаю.

— ...а якщо й прийме, що далі? Хто ми — шпигуни? Наймані вбивці? Посли? Ви хочете перекинутися на інший бік?

— Це Правитель вирішуватиме, Гангерфорде,— скривився Каґо.— Ваша справа — робити, що накажуть.

— Як завжди,— Гангерфорд підніс свою двопалу руку.

— Давайте по щирості,— заговорив воїн-співець Дензо Дган.— Юнкайці не викликають довіри. Хай як закінчиться війна, звіяні вітром мусять поживитися. І наш Правитель мудро чинить, що не закриває для нас різні шляхи.

— Командуватиме вами Мерис,— мовив Пошарпаний Правитель.— Вона знає мої плани... та й Данерис Таргарієн, можливо, до жінки поставиться прихильніше.

Квентин озирнувся на Гарну Мерис. Зустрівшись поглядом з її голодними мертвими очима, він здригнувся. «Не подобається мені це».

У Дика Солом’яного теж залишалися сумніви.

— Дівчина не дурна, щоб нам повірити. Навіть з Мерис. Особливо з Мерис. Гей, та я сам не довіряю Мерис, а я з нею кілька разів переспав,— посміхнувся він, але ніхто не засміявся. А тим паче Гарна Мерис.

— Думаю, ти помиляєшся, Дику,— сказав Пошарпаний Правитель.— Ви всі вестеросці. Друзі-краяни. Ви розмовляєте тою самою мовою, поклоняєтеся тим самим богам. Мотив у вас такий: ви всі від мене натерпілися. Дику, я шмагав тебе більше, ніж будь-кого у загоні, і твоя спина — найкращий тому доказ. Г’ю після мого уроку дисципліни втратив три пальці. Мало не півзагону ґвалтувало Мерис. Не нашого загону, щира правда, але про це необов’язково згадувати. Вілл Лісовик, ну, ти просто покидьок. Сер Орсон звинувачує мене в тому, що його брата відіслали у Скорботу, а сер Лусіфер і досі кип’ятиться через ту рабиню, яку в нього забрав Каґо.

— Міг би її віддати, побавившись,— почав нарікати Лусіфер Лонг.— Не було причин її вбивати.

— Вона була потворна,— сказав Каґо.— А це достатня причина.

Пошарпаний Правитель провадив так, наче не почув ані слова.

— Вебере, ти маєш претензії на втрачені у Вестеросі землі. Ланстере, я вбив хлопця, який так тобі подобався. А ви, трійця дорнян, вважаєте, що ми вам набрехали. В Астапорі вдалося награбувати значно менше, ніж вам обіцяли у Волантисі, а я ще й забрав левову частку.

— А це щира правда,— мовив сер Орсон.

— Добра та воєнна хитрість, у якій є трохи правди,— сказав Пошарпаний Правитель.— Усі ви маєте чимало підстав, щоб попрощатися зі мною. А Данерис Таргарієн знає, які перекупні мечі непостійні. Її власні середні сини та штормокруки взяли юнкайське золото, але не вагаючись приєдналися до неї, коли хід бою почав змінюватися на її користь.

— Коли виїжджаємо? — запитав Льюїс Ланстер.

— Негайно. Стережіться котів і довгосписів, які вам стрічатимуться. Ніхто, крім присутніх зараз у наметі, не знає, що наше дезертирство — то воєнна хитрість. Якщо зарано кинете в цій грі кості, вас скалічать як дезертирів або випустять вам кишки як перекинчикам.

Виходячи з командного намету, троє дорнян мовчали. «Двадцять вершників, які всі розмовляють загальною мовою,— думав Квентин.— Шепотітися нам стане значно важче».

Здоровань сильно ляснув його по спині.

— Отож. Це чудово, Жабко. Полювання на драконів.

Норовлива наречена

Сидячи у палатах Галбарта Гловера, Аша Грейджой попивала вино Галбарта Гловера, коли мейстер Галбарта Гловера приніс їй листа.

— Міледі,— промовив мейстер схвильовано — як і завжди, коли говорив до неї.— Птах з Кургантона.

Він так пхнув їй пергамент, наче йому нетерпеливилося його здихатися. Туго скручений сувій був запечатаний кружечком твердого рожевого воску.

Кургантон... Аша намагалася пригадати, хто править Кургантоном. «Якийсь лорд-північанин, зовсім не друг мені». А печатка... Болтони Страхфортські виїздять на бій під рожевими прапорами, помережаними крихітними краплями крові. Цілком природно, що й віск вони використовуватимуть рожевий.

«Я тримаю в руці отруту,— подумала Аша.— Мені слід листа спалити». Натомість вона зламала печатку. На коліна їй випав шматочок шкіри. Коли ж Аша прочитала сухі брунатні слова, її чорні думи стали ще чорніші. «Чорні слова на чорних крилах». Круки ніколи не приносять добрих новин. Останнє повідомлення прийшло у Пущанський Насип від Станіса Баратеона, який вимагав прихилити коліно. А це ще гірше.

— Північани взяли Кейлінський Рів.

— Болтонів Байстрюк? — запитав Карл, який сидів поряд з Ашею.

— Ремсі Болтон, лорд Вічнозимський, як він підписався. Але тут є й інші підписи.

Під його розчерком поставили свої імена леді Дастін, леді Сервин і четверо Рисвелів. Поряд намальований був неоковирний велет — знак когось з Амберів.

Підписи поставили мейстерським чорнилом, зробленим із сажі й дьогтю, але саме повідомлення було нашкрябане брунатними літерами, величезним гострим почерком. Писалося про падіння Кейлінського Рову, про тріумфальне повернення хранителя Півночі у свої володіння, про скоре весілля. Починалося воно так: «Цього листа я пишу кров’ю залізних»,— а закінчувалося так: «Шлю кожному з вас часточку королевича. Затримаєтеся на моїх землях — розділите його долю».

Аша вважала молодшого брата мертвим. «Краще вже мертвий, ніж оце». На колінах у неї лежав шматочок шкіри. Аша піднесла його до свічки, спостерігаючи, як починає клубочитися дим, допоки весь шматочок не охопило полум’я й не почало лизати їй пальці.

Мейстер Галбарта Гловера очікувально застиг поряд.

— Відповіді не буде,— повідомила вона йому.

— Можна мені розповісти ці новини леді Сибеллі?

— Як хочете.

Аша не могла сказати, порадує леді Сибеллу Гловер падіння Кейлінського Рову чи ні. Леді Сибелла хіба що не замешкала у своєму богопралісі, молячись за дітей і за щасливе повернення чоловіка. «Ще одна молитва, швидше за все, лишиться без відповіді. Її серце-дерево таке саме глухе й сліпе, як і наш затонулий бог». Робет Гловер з братом Галбартом виїхали на південь разом з Юним Вовком. Якщо чутки про Червоне весілля правдиві бодай наполовину, навряд чи брати повернуться на північ. «Принаймні діти її живі, й це завдяки мені». Аша залишила їх у Десятивежжі під наглядом своїх тіток. Доньку леді Сибелли, немовлятко, ще не відняли від грудей, і Аша вирішила, що дівчинка навряд чи витримає ще одну мандрівку штормовим морем. Аша вклала листа мейстрові в руки.

— Ось. Нехай потішиться, якщо зможе. Можете йти.

Легенько уклонившись, мейстер вийшов. Щойно він пішов, до Аші обернувся Трис