Танок драконів - Джордж Мартін

— Хто з них Майлз? — не стримавшись, запитав Гриф.

— Он там. У кінці,— сказав Флаверс.— Чекайте. Піду доповім про ваш приїзд.

Він прослизнув у намет, залишивши Грифа роздивлятися позолочений череп свого старого друга. За життя сер Майлз Тойн був страшний як смертний гріх. Його знаменитий пращур, смаглявий і спритний Теренс Тойн, про якого складають пісні, був такий вродливий з лиця, що перед ним не змогла встояти навіть коханка короля; зате Майлз був клаповухий, з кривою щелепою і таким велетенським носом, якого Джон Конінтон у житті не бачив. Та коли він усміхався, все це відходило на задній план. За герб на щиті його прозвали Чорним Серцем. Майлзові подобалося це прізвисько і його підтекст. «Головнокомандувача мають боятися і друзі, і вороги,— одного разу зізнався він.— Люди вважають мене жорстоким — от і добре». Але насправді він був зовсім інший. Солдат до шпику кісток, Тойн був суворий, але завжди справедливий, він був батьком для свої вояків і щедрим другом лорду-вигнанцю Джонові Конінтону.

Смерть відібрала в нього вуха, ніс і все тепло. Лишилася усмішка, перетворившись на блискучий золотий вищир. Усі черепи щирилися, навіть Гострокриций на високому ратиці в центрі. «Чого він усміхається? Він, зломлений, помер на чужині, переможений і самотній». За легендою, на смертному ложі сер Ейгор Ріверз наказав своїм підлеглим виварити його череп від м’яса й облити його золотом, а коли вони попливуть за море відвойовувати Вестерос, нести його перед собою. Усі його наступники вирішили взяти з нього приклад.

Джон Конінтон міг стати одним з його наступників, якби у вигнанні все пішло по-іншому. П’ять років він провів із золотим загоном, піднявшись із низів на почесне місце Тойнового правиці. Якби лишився, може, після Майлзової смерті вояки обрали б саме його, а не Гарі Стрикленда. Але Гриф не шкодував, що обрав іншу дорогу. «У Вестерос я повернуся не черепом на палі».

З намету вийшов Флаверс.

— Заходьте.

Коли вони ввійшли, старші офіцери золотого загону підвелися зі стільчиків. Старі друзі вітали Грифа усмішками й обіймами, нові люди поводилися стриманіше. «Не всі вони такі вже нам раді, як хочуть показати». Він відчував, що за деякими усмішками ховаються ножі. Досі майже всі вони вважали, що лорд Джон Конінтон давно в могилі, і, понад усякий сумнів, дехто гадав, що там йому й місце, адже він обікрав своїх товаришів по зброї. На їхньому місці Гриф, може, почувався б так само.

Сер Франклін представив присутніх. У декого з перекупних капітанів були байстрючі прізвища, як і у Флаверса: Ріверз, Гілл, Стоун. Інші назвали прізвища, які колись гриміли у Сімох Королівствах: Гриф нарахував двох Стронгів, трьох Піків, Мада, Мандрейка, Лотстона, пару Коулів. Не всі вони і справді ті, за кого себе видають. Серед вільнонайманців чоловік може назватися ким завгодно. Та хай які в них імена, перекупні мечі люблять похизуватися своїм багатством. Як заведено в їхньому товаристві, вони все своє майно носять на собі: оздоблені коштовним камінням мечі, інкрустовані обладунки, масивні торквеси, вишукані шовки,— а золотих браслетів на кожному з присутніх було стільки, що можна відкупне за лорда сплатити. Кожен браслет символізував рік служби в золотому загоні. Рябий після віспи Марк Мандрейк, у якого на щоці лишилася дірка від випаленого рабського татуювання, носив на шиї ланцюжок із золотих черепів.

Не всі капітани були вестероської крові. Чорний Балак, сивий мешканець Літніх островів з темною як сажа шкірою, командував лучниками, як і за часів Чорного Серця. Він одягався в пишний плащ із зеленого і жовтогарячого пір’я. Блідий як мрець волантисянин на ім’я Горис Едорієн став замість Стрикленда скарбничим. Через плече у нього була перекинута леопардова шкура, руде як кров волосся спадало на плечі наолієними кучерями, а от гостра борідка була чорна. Керівника шпигунської служби Гриф не знав: то був лісянець на ім’я Лісоно Маар з фіалковими очима, біло-золотим волоссям і губами, яким би позаздрила і повія. Спочатку Гриф узагалі прийняв його за жінку. Нігті в нього були пофарбовані фіолетовим лаком, а з мочок вуст звисали перли й аметисти.

«Примари й облудники,— подумав Гриф, роздивляючись обличчя.— Привиди давно забутих воєн, програної боротьби, придушених повстань, братство переможених і пропащих, опальних і обездолених. Ось моє військо. Ось уся наша надія».

Він обернувся до Гарі Стрикленда.

Безпритульний Гарі мало нагадував воїна. Опасистий, з великою круглою головою, з лагідними сірими очима, з ріденькою чуприною, яку він зачісував набік, щоб приховати лисину, Стрикленд сидів на похідному стільці, відпарюючи ноги в ночвах з морською водою.

— Даруйте, що не підводжуся,— сказав він замість привітання.— Перехід був дуже втомливий, а пальці в мене постійно вкриваються водянками. Прокляття якесь.

«Слабкість, а не прокляття. Ти нарікаєш, як стара бабця». Стрикленди належали до золотого загону з самого заснування: прапрадід Гарі втратив усі свої маєтності, повставши разом з Чорним Драконом під час першого заколоту Чорнопломеня. «Золотий у четвертому коліні»,— любив похвалятися Гарі, так наче чотири коліна вигнання й поразки варті того, щоб пишатися.

— Можу вам зробити мазь,— запропонував Гальдон,— а ще є мінеральні солі, які укріплюють шкіру.

— Дуже мило з вашого боку,— мовив Стрикленд і жестом підкликав зброєносця.— Воткіне, вина для наших друзів.

— Дякую, не треба,— відмовився Гриф.— Ми вип’ємо води.

— Як хочете,— зронив головнокомандувач і усміхнувся до королевича.— А це, певно, ваш син.

«Цікаво, він знає? — подумав Гриф.— Скільки йому розповів Майлз?» Вейрис був одержимий конспірацією. Плани, які вони з Іліріо будували разом з Чорним Серцем, відомі були тільки їм трьом. Решта загону нічого не знала. А чого вони не знають, про те й не зможуть випадково обмовитися.

Але ті часи в минулому.

— Кращого сина годі бажати,— сказав Гриф,— але хлопець мені не рідний і звати його не Гриф. Мілорди, представляю вам Ейгона Таргарієна, первістка Рейгара Таргарієна, королевича Драконстонського, народженого князівною Елією Дорнською... а скоро, з вашою допомогою, він стане Ейгоном Шостим, королем андалів, і ройнарів, і перших людей, володарем Сімох Королівств.

Це оголошення зустріли мовчанням. Хтось прочистив горло. Один з Коулів долив собі з карафи вина. Горис Едорієн грався кучериком, бурмочучи щось мовою, якої Гриф не розумів. Ласвел Пік кашлянув, Мандрейк і Лотстон обмінялися поглядами. «Вони знають,— збагнув Гриф.— Вони давно все