Танок драконів - Джордж Мартін

— Коли ви їм розповіли?

Головнокомандувач поворушив пальцями в ночвах.

— Коли дійшли до річки. Загін мав усі підстави хвилюватися. Ми покинули легку кампанію у Спірних землях, але заради чого? Щоб смажитися в цій жахливій спеці, поки грошики наші тануть, а клинки ржавіють, у той час як я відмовляюся від прибуткових контрактів?

Від цієї новини у Грифа сироти пішли по шкірі.

— З ким?

— З юнкайцями. Посол, якого вони прислали на переговори у Волантис, уже спрямував у Невільничу бухту три загони вільнонайманців. Хотів, щоб ми стали четвертим, і пропонував удвічі більше, ніж нам платить Мир, плюс по рабу кожному рядовому, по десять — кожному офіцеру й сотню найкращих дівчат — мені.

«Кляте пекло!»

— Це ж тисяча рабів! І де юнкайці стільки наберуть?

— У Міріні,— зронив Стрикленд і жестом покликав зброєносця.— Воткіне, рушника. Вода холоне, а пальці в мене вже всі зморшкуваті, як родзинки. Ні, не того рушника, а м’якого.

— Ви йому відмовили,— мовив Гриф.

— Я сказав, що обміркую його пропозицію,— озвався Гарі, кривлячись, поки зброєносець витирав йому ноги.— Лагідніше з пальцями! Вважай їх тонкошкірим виноградом, хлопче. Витирай так, щоб не розчавити. Промокай, а не три. Ага, отак...— Гарі знову обернувся до Грифа.— Категорично відмовлятися нерозумно. Вояки можуть подумати, що я з глузду з’їхав.

— Скоро для ваших клинків буде робота.

— Справді? — запитав Лісоно Маар.— Я припускаю, ви знаєте, що Таргарієнівна ще не вирушила на захід?

— Чули таку байку в Селорисі.

— Це не байка. Це правда. Але чому — це важче зрозуміти. Можна ж було розграбувати Мірін, і все? Я б на її місці так і вчинив. У рабовласницьких містах витає дух золота, а завоювання потребує коштів. Але чому вона бариться? Це страх? Божевілля? Лінощі?

— Немає значення чому,— втрутився Гарі Стрикленд, розгортаючи пару смугастих вовняних панчіх.— Вона в Міріні, а ми тут, і день у день наша присутність дедалі більше дратує волантисян. Ми прийшли, щоб здобути престол для короля й королеви, які поведуть нас додому, у Вестерос, а ця Таргарієнівна, схоже, намірилася вирощувати оливкові дерева, а не відвойовувати батьків трон. А тим часом навколо збираються вороги. Юнкай, Новий Гіс, Толос. І Кривавобородий, і Пошарпаний Правитель обоє виступлять війною проти неї... а скоро на неї нападе і флот Старого Волантиса. А що у неї є? Постільні раби з кийками?

— Незаплямовані,— сказав Гриф.— І дракони.

— Дракони, ага,— мовив головнокомандувач,— тільки молоденькі, зовсім ще драконенята. Яка з них буде користь, коли всі ці війська стиснуть її місто, наче в кулаці?

Тристан Ріверз потарабанив пальцями по коліну.

— Я вважаю, тим важливіше для нас чимшвидше приєднатися до неї. Якщо Данерис не йде до нас, ми маємо самі йти до неї.

— Пішки по морю, сер? — поцікавився Лісоно Маар.— Повторюю: морем нам не дістатися срібної королеви. Я особисто пробрався у Волантис, вдавши купця, щоб вивідати, скільки можна найняти кораблів. У гавані тісно від галер, когів і караків усіх різновидів і розмірів, але дуже швидко я збагнув, що маю справу з контрабандистами й піратами. У нашому загоні десять тисяч вояків, як має пам’ятати лорд Конінтон ще з років своєї служби. П’ятсот лицарів, кожен з яких має по три коня. П’ятсот зброєносців, які мають по одному коню. А ще слони, не забуваймо про слонів. Піратський корабель нам не підійде. Хіба що цілий піратський флот... та навіть якби такий і знайшовся, з Невільничої бухти прийшла звістка, що Міріну влаштували блокаду.

— Можемо вдати, що приймаємо пропозицію Юнкая,— промовив Горис Едорієн.— Нехай доправлять нас на схід, а потім, уже під мурами Міріна, повернемо їм золото.

— Одне порушення контракту — пляма на честі всього загону,— сказав Безпритульний Гарі й на мить застиг, тримаючи в руці свою вкриту водянками ступню.— Дозвольте нагадати, що цей таємний пакт скріпляв своєю печаткою Майлз, а не я. Я б радо виконав його зобов’язання, якби міг, але як? Цілком очевидно, що Таргарієнівна не збирається на захід. Вестерос був королівством її батька, а її королівство — Мірін. Якщо їй вдасться розбити Юнкай, вона стане володаркою Невільничої бухти. Якщо ж не вдасться, вона загине задовго до того, як ми дістанемося до неї.

Грифа його слова не здивували. Гарі Стрикленд завжди був людиною м’якою, він значно краще укладав контракти, ніж ворогів на полі бою. У нього нюх на золото, а от чи є у нього войовничий дух — то інше питання.

— Є шлях суходолом,— промовив Франклін Флаверс.

— Бісова дорога — це вірна смерть. Якщо вирішимо здійснити такий перехід, половина загону дезертирує, а Другу половину ми поховаємо уздовж дороги. Мені прикро це казати, але магістр Іліріо з друзями, можливо, вчинив нерозумно, покладаючи стільки сподівань на цю малолітню королеву.

«Е ні,— подумав Гриф,— але вони точно вчинили нерозумно, покладаючи стільки сподівань на вас». І тут заговорив королевич Ейгон.

— То покладіть свої надії на мене,— сказав він.— Данерис — сестра королевича Рейгара, а я — Рейгарів син. Вам не потрібні інші дракони, окрім мене.

Гриф поклав долоню в чорній рукавичці королевичу Ейгону на плече.

— Сміливі слова,— мовив він,— але спершу слід думати, а потім говорити.

— А я подумав,— не здавався хлопець.— Чого я маю бігати за тіткою, як жебрак? У мене більше прав на корону, аніж у неї. Нехай вона до мене йде... у Вестерос.

Франклін Флаверс розреготався.

— А мені ця ідея подобається! Пливімо на захід, а не на схід. Нехай маленька королева лишається зі своїми оливками, а ми всадовимо на Залізний трон королевича Ейгона. У хлопця є яйця, цього не віднімеш.

Головнокомандувачу наче ляпас дали.

— У тебе мізки на сонці зварилися, Флаверсе? Нам потрібна ця дівчина. Потрібен шлюб. Якщо Данерис прийме королевича й візьме його за консорта, так само зроблять і Сім Королівств. Без неї лорди тільки посміються з його претензій і обізвуть його шахраєм і самозванцем. І як ти пропонуєш дістатися у Вестерос? Ти чув Лісоно. Немає кораблів.

«Він просто боїться воювати,— збагнув Гриф.— Як його могли обрати на місце Чорного Серця?»

— Немає кораблів, щоб плисти в Невільничу бухту. Вестерос — це інша справа. Схід для нас закритий, а от море — ні. Понад усякий сумнів, тріархи будуть щасливі помахати нам ручкою. Може,