Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

– Ну, і що мені з цим робити? – запитав Сем.

– Підкинь його в повітря у вітряний день – хай буде, що буде! – озвався Піпін.

– А де? – запитав Сем.

– Вибери собі одну ділянку як розсадник і подивися, що там діятиметься з рослинами, – порадив Мері.

– Я певен, що Володарка не хотіла б, аби я приберіг це тільки для свого саду, коли довкола стільки постраждалих, – сказав Сем.

– Добряче подумай чи то пак помізкуй, Семе, – мовив Фродо, – а тоді використай подарунок так, аби він допоміг у твоїй роботі й удосконалив її. Використовуй пил ощадливо. Тут його, вочевидь, не багато, тож, гадаю, кожна пилинка коштовна.

І Сем висадив нові саджанці в тих місцях, де росли його особливо гарні чи улюблені дерева, які знищили розбійники, а потім поклав по зернині коштовного пилу в ґрунт біля коренів кожного з них. Трудячись отак, він обійшов цілий Шир, але якщо і звернув виняткову увагу на Гобітів і на Поріччя, то ніхто його за це не звинуватив. Зрештою, Сем виявив, що в нього ще залишилося трохи пилу, тож він подався до Тричвертного Каменя, який лежав найближче до центру Ширу, й підкинув пил у повітря, поблагословивши його. А маленький срібний горішок Сем посадив на Полі для Вечірок, де колись росло могутнє дерево, і гобітові було страшенно цікаво, що з того горішка виросте. Цілу зиму він був терплячим і стримувався, щоби не ходити довкола того місця колами, вичікуючи, що ж станеться.

* * *

Весна перевершила найшаленіші Семові сподівання. Його саджанці випустили бруньки і почали рости так, ніби час квапився та хотів, аби один рік здався їм двадцятьма. На Полі для Вечірок із землі вибилося чудове деревце зі срібною корою та довгим листям і вже у квітні зацвіло. То був справжній малорн – диво дивне для всіх сусідів. З роками, коли дерево стало справді витонченим і красивим, про нього дізнались усі народи, які долали чималі відстані, щоби побачити його – єдиний малорн на захід од Гір і на схід од Моря, до того ж найгарніший у світі.

Утім, 1420 рік узагалі був дивовижний. Не лише завдяки чудовому сонячному світлу та запашному дощу (і світла, і дощу було саме стільки, скільки потрібно, й у належний час), а й дечому незвичайному: почуттю насичення та росту, проблискам неймовірної краси, яку годі було пояснити самим лише смертним літом, що спалахує і гасне в Середзем’ї. Всі діти, народжені чи зачаті того року – а таких було багатенько, – були вдатними на вроду та сильними, й більшість із них мала густе золотаве волосся, що раніше серед гобітів траплялося нечасто. Плодів було стільки, що молоді гобіти ледь не купались у полуницях із вершками; а згодом сиділи попід сливами та їли, доки перед ними виростали цілі пагорки кісточок, схожі на маленькі піраміди, або ж у них починали боліти щелепи, – тоді вони йшли собі далі. Ніхто не хворів, усі були задоволені: крім тих, кому доводилося підстригати траву. У Південній Чверті дозрівали вина, й урожай «листка» просто вражав; а збіжжя вродило так щедро, що в день Урожаю всі комори були заповнені вщерть. Ячмінь у Північній Чверті був такий добірний, що пиво 1420-го пам’ятали ще довго, й воно навіть стало приказкою. Власне, пізніші покоління гобітів частенько чули, як старий дідуган у корчмі, вицмуливши добрячу гальбу заслуженого елю, ставив свій кухоль на стіл і зітхав:

– Ех! То було точнісінько, як у 1420-му!

* * *

Сем разом із Фродо спершу зупинився у Домоселів, та, коли добудували Новий Узвіз, перебрався до батька. До всіх інших турбот він іще був дуже заклопотаний, керуючи розчищенням Торбиного Кута, проте частенько їздив у різні куточки Ширу в лісничих справах. Тож трапилося так, що на початку березня Сема не було вдома й він не знав, що Фродо занедужав. Тринадцятого дня того місяця фермер Домосіл застав Фродо в ліжку: хворий стискав білу коштовність, що висіла на ланцюжку в нього на шиї, й ніби марив.

– Його не стало навіки, – белькотів Фродо, – тепер усе чорне та порожнє.

Проте напад минув, і коли двадцять першого березня Сем повернувся додому, Фродо вже одужав і нічого не розповів йому про це. Тим часом упорядкували Торбин Кут, і Мері та Піпін навідалися туди зі Струмкової Улоговини, перевізши усі старі меблі та речі, – тож невдовзі стара нора знову була майже такою, як завжди.

Щойно все стало на свої місця, Фродо сказав:

– Коли ти плануєш переїхати сюди, до мене, Семе?

Сем почувався трохи незручно.

– Можеш іще не перебиратися, якщо не хочеш, – правив далі Фродо. – Ти ж бо знаєш, що Батечко твій тут поблизу, і за ним гарно нагляне вдовиця Громиха.

– Річ не в тому, пане Фродо, – відказав Сем і густо почервонів.

– Ну, а в чому ж тоді?

– У Рузі, тобто в Ружі Домосіл, – відповів Сем. – Здається, їй узагалі не подобається, що я кудись ходжу. Бідолашне дівча, я з нею ні про що не говорив, тож і вона не могла мені нічого сказати. А не говорив я тому, що мав спершу переробити всю роботу. Та ось я поговорив, і вона сказала: «Ну, ти все одно змарнував рік, то навіщо чекати довше?» «Змарнував? – перепитав я. – Я би так не сказав». Одначе я розумію, про що вона. І, можна сказати, розриваюся навпіл.

– Звісно, – сказав Фродо, – ти водночас хочеш і одружитись, і жити зі мною в Торбиному Куті? Ех, любий мій Семе, тут усе дуже легко! Одружуйся якнайшвидше – і переселяйтеся разом із Рузею сюди. У Торбиному Куті вдосталь місця для якої завгодно великої родини.

* * *

На тім і порішили. Сем Грунич одружився з Ружею Домосіл навесні 1420 року (той рік прославився ще й кількістю весіль), і вони оселились у Торбиному Куті. Якщо Сем вважав себе щасливцем, то Фродо був переконаний, що йому пощастило ще більше: за жодним гобітом у Ширі не доглядали так дбайливо. Після того як запланований ремонт завершився, Фродо провадив тихе життя, багато писав і переглядав нотатки. Він відмовився від посади заступника голови на Вільному Ярмарку того Середліття, тож старий любий Віл Білостоп іще сім років поспіль головував на бенкетах.

Мері та Піпін певний час жили разом у Струмковій Улоговині, тому між Цапокраєм і Торбиним Кутом почався жвавий рух. Двоє молодих Мандрівників добряче розворушили Шир своїми піснями, легендами, пишним одягом і вечірками. Їх називали «величавими», не маючи на увазі нічого