Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
– Так, це Мордор, – погодився Фродо. – Це ще один із його злочинів. Саруман завжди виконував його роботу, навіть коли вважав, що працює на себе. Те саме стосується і тих, кого Саруман обдурив, як-от Лото.
Мері з жахом і відразою роззирнувся довкола.
– Ходімо звідси! – сказав він. – Якби я знав, скільки лиха він накоїв, то запхнув би свою торбину Саруманові в горлянку.
– Авжеж, авжеж! Але ти цього не зробив, тож я можу сказати тобі: ласкаво прошу додому.
На порозі стояв Саруман власною персоною, вгодований і задоволений на вигляд, а його очі аж палали від люті й захвату.
Фродо раптом осяяло.
– Шаркі! – скрикнув він.
А Саруман засміявся у відповідь.
– Тож вам знайоме це ім’я, чи не так? Цілий мій народ, гадаю, називав мене так в Ісенґарді. Напевно, на знак приязні[3]. Та ти, вочевидь, не сподівався побачити мене тут.
– Не сподівався, – відказав Фродо. – Проте міг би здогадатися. Дрібне паскудство: Ґандальф застерігав мене, що ти ще здатний на таке.
– Цілком здатний, – погодився Саруман, – і не лише на дрібне. Ви добряче мене насмішили, ви, гобітські паночки, коли їхали сюди в гурті могутніх людей, такі безпечні й такі горді своїми маленькими персонами. Ви думали, що чудово виплуталися з усього, можете просто собі повернутися назад і тихо-мирно жити у своєму краю. Саруманів дім можна перетворити на руїни, його самого витурити хтозна-куди, а от вашого дому ніхто не зачепить. Еге ж! Бо Ґандальф подбає про ваш добробут.
Саруман знову засміявся.
– Дзуськи! Коли той, хто був знаряддям у його руках, виконує своє завдання, Ґандальф покидає його. А ви їдете за ним хвостом, шкіритесь і балакаєте, долаючи вдвічі довшу відстань, аніж потрібно. «Ну, – подумав я, – якщо вони такі дурні, то я випереджу їх і провчу. Зуб за зуб». Наука моя була би для вас гіркішою, якби ви тільки дали мені трохи більше часу і людей. Та я все одно заподіяв цій землі чимало такого, що вам буде важко чи й неможливо виправити протягом усього вашого життя. Мені приємно буде згадувати це, гоячи свої образи.
– Ну, якщо це і є джерело твоєї втіхи, – відказав Фродо, – то мені тебе шкода. Тому що, боюся, це задоволення буде лише спогадом. Забирайся звідси негайно і ніколи не повертайся!
А сільські гобіти, побачивши, як Саруман виходив із халупи, одразу з’юрмилися біля дверей Торбиного Кута. Коли ж почули наказ Фродо, то сердито забурчали:
– Не відпускай його! Убий його! Він злочинець і вбивця! Убий його!
А Саруман окинув оком їхні ворожі обличчя й осміхнувся.
– Убий його! – передражнив він. – Убийте його, якщо вам на це стане духу, хоробрі мої гобіти!
Він виструнчився й утупився в них темним поглядом чорних очей.
– Ви ж не думаєте, що, втративши все своє майно, я втратив і свою силу! Хто нападе на мене, того я прокляну. І якщо моя кров заплямує Шир, то він зачахне й ніколи вже не відновиться.
Гобіти позадкували. Та Фродо крикнув:
– Не вірте йому! Він втратив усю свою силу, крім голосу, з допомогою якого він досі може залякати й одурити вас, якщо ви йому це дозволите. Проте я не хочу вбивати його. Марно відповідати помстою на помсту: це не залікує нічиїх ран. Забирайся, Сарумане, і якнайшвидше!
– Зміюко! Зміюко! – погукав тоді Саруман, і з сусідньої халупи з’явився Змієязикий, плазуючи, наче пес. – В дорогу, Зміюко! – скомандував Саруман. – Ці милі гобіти і їхні панки знову проганяють нас геть. Тож ходімо!
І чаклун повернувся, наче збирався піти, а Змієязикий посунув було за ним. Однак, коли Саруман порівнявся з Фродо, в його руці зблиснув ніж і він завдав блискавичного удару. Втім лезо ковзнуло по прихованій кольчузі й випало з руки. В цю мить дюжина гобітів зі Семом на чолі з криком кинулася на негідника, повалила його і притисла до землі. Сем вихопив меч.
– Ні, Семе! – крикнув Фродо. – Навіть зараз він не вартує того, щоб його вбивати. Саруман не поранив мене. Не хочу, щоби його прикінчили, навіть якщо він і такий лютий. Колись він був могутній і належав до шляхетного роду, на який ми не маємо права здіймати руку. Він зазнав поразки, зцілити його ми не можемо, та я виявлю щодо нього милосердя – в надії, що він це зцілення таки знайде.
Саруман підвівся і втупився у Фродо. І його очі мали дивний вираз: у них перемішалися подив, повага і ненависть.
– Ти виріс, півмірку, – мовив. – Так, ти помітно виріс. Ти мудрий і жорстокий. Ти позбавив мою помсту солодкості, й нині я покидаю Шир із гіркотою: я боржник твого милосердя. Але я ненавиджу і його, і тебе! Я піду й ніколи вже тебе не потривожу. Проте навіть не сподівайся, що я бажатиму тобі здоров’я та довгого життя. Тобі не судилося мати ні те, ні інше. Хоч не я в тому винен. Я лише провіщаю.
Сказавши це, Саруман подався геть, і гобіти розступились, аби він міг пройти: але всі вони й далі так міцно стискали зброю, що в них аж побіліли суглоби. А Змієязикий, мить повагавшись, кинувся наздоганяти свого пана.
– Змієязиче! – гукнув до нього Фродо. – Тобі не обов’язково йти за ним. Ти не заподіяв мені жодного зла. Поїж і відпочинь тут трохи, доки оклигаєш, а тоді зможеш іти на всі чотири сторони.
Змієязикий зупинився, озирнувся на Фродо, і здалося, наче він уже збирався залишитись. Але обернувся й Саруман.
– Жодного зла! – буркнув він. – Авжеж! А ночами він вештався довкола, тільки щоби милуватися зорями… Та, здається, хтось тут запитував, де ховається бідолаха Лото? Ти ж знаєш, Зміюко, чи не так? Може, розповіси їм?
Змієязикий від тих слів аж припав до землі й заскавулів:
– О, ні, ні!
– Тоді я розповім, – вів далі Саруман. – Зміюка убив вашого Боса, того маленького нещасливця, вашого милого дрібного Начальника. Чи не так, Зміюко? Зарізав уві сні, я гадаю. І, сподіваюся, закопав: утім, віднедавна, Зміюка був дуже голодний. Ні, ваш Зміюка насправді зовсім не добрий. Краще залиште його мені.
Від цих слів у червоних очах Змієязикого спалахнула дика ненависть.
– Це ти мені наказав, це ти мене змусив, – просичав він.
Саруман зареготав у відповідь:
– Ти завжди робитимеш те, що накаже Шаркі, чи не так, Зміюко? Тож нині він наказує тобі: йди слідом!
І Саруман, ударивши Змієязикого, який припав йому до ніг, в обличчя, повернувся та пішов. Але тієї миті щось дзенькнуло: Змієязикий раптом підвівся,
