Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
І ось усе закінчилося. Майже сімдесят розбійників полягли на цьому полі, дванадцятеро потрапили в полон. Загинули дев’ятнадцять гобітів, а тридцять зазнали поранень. Мертвих розбійників поскидали на вози, відтягнули до старої піщаної ями неподалік і там поховали – в Ямі Брані, як її згодом назвали. Загиблих гобітів поклали разом у могилу на схилі пагорба, де згодом установили великий камінь, довкола якого посадили сад. Так завершилася Порічнянська Битва 1419 року, остання битва у Ширі та єдина з часів битви на Зеленопіллі в 1147 році, аж у Північній Чверті. Відтак і цій битві, хоча жертв у ній було не вельми багато, присвятили окремий розділ у «Червоній книзі», а імена всіх, хто брав у ній участь, ширські історики записали до спеціального Сувою та вивчили напам’ять. Відтоді почався неймовірний злет слави і талану Домоселів, однак першими – і вельми справедливо – у Сувої фігурували імена капітанів Меріадока та Переґріна.
* * *
Фродо теж брав участь у битві, проте не витягав меча. І його роль зводилася лише до стримування люті гобітів, до захисту їх від зайвих втрат і до запобігання вбивствам тих ворогів, котрі склали зброю. По закінченні бою, роздавши накази щодо подальших дій, Мері, Піпін і Сем долучилися до нього та поїхали назад разом із Домоселами. Вони добряче пообідали, і тоді Фродо, зітхнувши, мовив:
– Ну, гадаю, нам саме час поквитатися з Босом.
– Авжеж, і що швидше, то краще, – погодився Мері. – І не будьмо надто лагідними! Він відповідальний за те, що впустив сюди цих грабіжників, а отже, і за все те зло, яке вони накоїли.
Тож господар Домосіл зібрав ескорт із двох дюжин відважних гобітів.
– Адже те, що в Торбиному Куті немає розбійників – лише припущення, – сказав він. – Достеменно ми нічого не знаємо.
Опісля вони пішки рушили в путь: Фродо, Сем і Мері на чолі, разом із Піпіном.
То була одна з найсумніших годин у їхньому житті. Ось перед ними вже виріс здоровенний димар, і коли вони наблизилися до старого села по той бік Річки, пройшовши повз ряди огидних нових будинків обабіч дороги, то побачили новий млин у всій його грізній і брудній відразливості: велетенську цегляну будівлю, механізми якої крутив потік, який вона забруднювала своїми відходами, що парували та смерділи. А вздовж Порічнянської дороги було повалено всі дерева.
Коли гобіти перетнули міст і поглянули вгору на Пагорб, їм аж забило дух. Навіть Семове видіння в Дзеркалі не підготувало його до того, що вони побачили. Стару Садибу зі західного боку знесли, а на її місці з’явилися ряди просмолених халуп. Тут уже не було жодного каштана. Кручі та зарості живоплоту було понищено. На голому, навіть без трави, полі безладно стояли великі вози. Торбинів Узвіз перетворився на розритий кар’єр для видобутку піску та гравію. А сам Торбин Кут ховався за купою великих хиж.
– Його зрізали! – зойкнув Сем. – Зрізали Вечіркове Дерево!
І він показав туди, де колись росло дерево, під яким Більбо виголосив свою Прощальну Промову. Воно лежало на полі, розпиляне і мертве. Сем розридався, – здавалося, то була остання соломинка, за яку він тримався.
Та чийсь сміх поклав край його плачу: біля невисокого паркана, що обгороджував подвір’я біля млина, стояв, спершись на цю огорожу, гобіт. У нього було похмуре обличчя і чорні руки.
– Що, не подобається, Семе? – гмикнув той. – Ти завжди був тюхтієм. Я вже було подумав, що ти подався кудись одним із тих кораблів, про які постійно базікав: попливу та попливу! Навіщо ти сюди вернувся, га? Тепер у нас тут, у Ширі, багато роботи.
– Бачу, – відрізав Сем. – Помитися ніколи, а пащекувати біля плоту можна. Послухай ти, Пісковику, я маю у цьому селі боржників, тож не ляпай надурно язиком, бо дістанеш такий рахунок, од якого твій гаманець лусне.
Тед Пісковик сплюнув за мур:
– Тьху! Ти мене не зачепиш. Я друг Начальника. А от він тебе добряче зачепить, якщо не припиниш молоти дурниці.
– Не гайнуй слів на дурня, Семе! – втрутився Фродо. – Сподіваюся, ніхто інший із гобітів не став таким, як ото він. То була би найбільша з усіх шкод, що їх завдали ті служаки.
– Ти бридкий і нахабний, Пісковику, – озвався Мері. – Ще й відстав од життя. Ми піднімаємося на Пагорб, аби прогнати твого безцінного Начальника. Й уже подбали про його служак.
Тед замовк і лише витріщився на них: тієї ж миті він помітив загін, який, за знаком Мері, перейшов через міст. А тоді він метнувся назад до млина, вибіг звідти з ріжком у руці й подув у нього.
– Побережи дихання! – засміявся Мері. – Я маю ліпший.
Потім, здійнявши свій срібний ріжок, він засурмив у нього, і гучний поклик задзвенів довкола Пагорба, і з нір, і з повіток, і з хистких хатинок Гобітова йому відповіли гобіти, і висипали назовні, й із підбадьорливими криками та галасом подалися слідом за всім товариством дорогою до Торбиного Кута.
Наприкінці вулиці натовп спинився, а Фродо та його друзі пішли далі й нарешті дісталися до колись наймилішого їм місця. У саду було безліч хиж і повіток, а деякі з них стояли так близько до старих вікон, які виходили на захід, що геть відрізали їх од світла. Усюди валялися купи непотребу. Двері було обдерто, ланцюжок від дверного дзвіночка теліпався в повітрі, а сам дзвіночок втратив свій голос. На їхній стук ніхто не відгукнувся. Тож четверо друзів увійшли всередину. В оселі тхнуло, всюди панували бруд і безлад: здавалося, що тут уже довгенько ніхто не жив.
– Де ж ховається той мерзенний Лото? – запитав Мері.
Вони обнишпорили кожну кімнату, проте не знайшли нікого живого, крім пацюків і мишей.
– Може, накажемо іншим обшукати повітки?
– Тут гірше, ніж у Мордорі! – сказав Сем. – По-своєму, звісно, проте набагато гірше. Так, наче сам Мордор, як то кажуть, прийшов до нас додому, бо це і є наш дім, і ми пам’ятаємо його таким, яким