Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Фродо та Сем, однак, повернулися до своєї звичної одежі й тільки за нагальної потреби вдягали довгі сірі плащі з вишуканої тканини, які защіпалися під горлом прегарними брошками, та ще пан Фродо завжди носив білу коштовність на ланцюжку, який часто перебирав пальцями.
Усе було добре й заповідалося хіба що на покращення, а Сем був такий заклопотаний і такий радісний, яким і воліє бути гобіт. Ніщо не затьмарювало йому цей рік, окрім невиразної тривоги за свого пана. А Фродо тихцем усунувся від усіх ширських справ, і Семові боліло, коли він помічав, як мало шани виявляють до його друга в рідному краї. Мало хто знав чи хотів знати про його подвиги та пригоди: захоплення і повага перепадали головно панові Меріадоку та панові Переґріну, а ще (якби він тільки це знав!) самому Семові. Але восени раптом озвалася тінь колишніх гризот.
Одного вечора Сем увійшов до кабінету і побачив, що його пан має якийсь дивний вигляд. Фродо був дуже блідий, а його очі, здавалося, вдивляються у щось неймовірно далеке.
– Що сталося, пане Фродо? – запитав Сем.
– Мене поранили, – відповів той, – поранили, і рана ніколи по-справжньому не загоїться.
Він підвівся, і мана ніби зникла, і наступного дня Фродо вже був сам собою. Лише згодом Сем пригадав, що то було шосте жовтня: два роки тому цього дня в долині під Вершиною Вітрів було дуже темно.
* * *
Збігав час, настав 1421 рік. Фродо знову занедужав у березні, та, доклавши надзвичайних зусиль, приховав це, бо Сем і без нього мав удосталь клопотів. Двадцять п’ятого березня (і цю дату Сем відзначив) у Сема та Рузі народилася перша дитина.
– Ну, пане Фродо, – сказав він, – я зараз трохи збентежений. Ружа та я – ми, з твого дозволу, вирішили назвати нашого первістка Фродо, тільки-от халепа: це не він, а вона. Утім, дівчинка просто справжнісінька краля, бо вдалася, на щастя, більше в Ружу, ніж у мене. Тож ми не знаємо, що робити.
– Але ж, Семе, – відповів Фродо, – чому ти не хочеш скористатися нашим давнім звичаєм? Вибери їй квіткове ім’я, як-от Ружа. Половина дівчаток-немовлят у Ширі отримують такі ймення, тож що може бути ліпше?
– Напевно, ти маєш рацію, пане Фродо, – погодився Сем. – Я чув прекрасні ймення під час мандрів, але вони, либонь, надто пишні, щоби носити їх на щодень, так би мовити. Батечко каже: «Вибери коротке, тоді не перейматимешся, як його скоротити, перш ніж вимовити». Проте якщо це має бути квіткове ім’я, то до його довжини мені байдуже: це мусить бути гарна квітка, бо, розумієш, моя донечка вже вродлива, а потім стане ще красивішою.
Фродо хвилину поміркував.
– А що ти, Семе, скажеш про еланор – сонцезір? Пригадуєш ту маленьку золотаву квіточку в травах Лотлорієну?
– І знову ти правий, пане Фродо! – задоволено відповів Сем. – Це саме те, що я хотів.
* * *
Маленькій Еланор було майже шість місяців, і настала осінь 1421-го, коли Фродо покликав Сема до себе в кабінет.
– У четвер буде день народження Більбо, – сказав Фродо. – І він перевершить Старого Тука. Йому виповниться сто тридцять один!
– Атож! – відказав Сем. – Він у нас справжнє диво!
– Ну, Семе, – правив далі Фродо, – я хочу побачити Ружу і з’ясувати, чи зможе вона тебе відпустити, щоби ми разом вирушили в мандри. Звісно, ти зараз не можеш відлучатися з дому далеко чи надовго… – сказав він ледь насмішкувато.
– Ну, це добре, та не дуже, пане Фродо.
– Певно, що ні. Та не зважай. Можеш просто провести мене. Скажи Ружі, що ти не затримаєшся і повернешся за два тижні, не довше; і можеш вертати додому цілком безпечно.
– Хотів би я здолати з тобою увесь шлях до Рівендолу, пане Фродо, і побачити пана Більбо, – сказав Сем. – І все-таки єдине місце, де я по-справжньому хочу бути, – це тут. І ось я знову розриваюся навпіл.
– Бідолаха Сем! Гадаю, ти й справді так почуваєшся, – відказав Фродо. – Проте ти зцілишся. Ти створений цілісним і непохитним, тож таким і будеш.
* * *
Наступні день-два Фродо переглядав свої папери та записи разом зі Семом і передавав йому ключі. Фродо мав велику книгу з простою червоною обкладинкою; її великі сторінки майже всі були заповнені. На початку чимало листків було списано розгонистою рукою Більбо: та більшість усе-таки було змережано впевненим і рівним почерком Фродо. Увесь текст було розділено на глави, але «Глава 80» не була завершена, а після неї залишалося ще кілька порожніх сторінок. На титульному аркуші стояло багато назв, виписаних одна за одною так:
Мій щоденник. Моя несподівана подорож. Туди і звідти.
Що сталося потому.
Пригоди п’ятьох гобітів. Легенда про Величний
Перстень, яку уклав Більбо Торбин із власних
спостережень і з розповідей його друзів.
Що ми зробили під час Війни за Перстень.
На цьому почерк Більбо завершувався, і Фродо дописав:
ПОРАЗКА
ВОЛОДАРЯ ПЕРСНІВ
І ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ
(з погляду Малого Народу; спомини Більбо та Фродо
зі Ширу, з додатками у вигляді розповідей їхніх
друзів і вчень Мудрих)
А також витяги з «Книг премудростей»,
що їх переклав Більбо в Рівендолі.
– Ого, ти майже завершив її, пане Фродо! – вигукнув Сем. – Ну, й потрудився ти над нею, треба сказати.
– Власне, я цілком завершив її, Семе, – відповів Фродо. – А останні сторінки – для тебе.
* * *
Двадцять першого вересня вони разом вирушили в путь: Фродо верхи на своєму поні, який привіз його аж із Мінас-Тіріта і якого кликали тепер Бурлакою; і Сем на своєму улюбленому Білі. Був погожий золотий ранок, Сем не питав, куди вони їдуть, бо вважав, що знає і сам.
Гобіти виїхали на Дорогу біля Стога і подалися через пагорби до Лісового Кута, дозволивши поні самим обирати темп руху. Потім влаштували табір у Зелених Пагорбах і з настанням вечора двадцять другого вересня повільно спустилися до узлісся.
– Хіба це не те саме дерево, за яким ти ховався, коли Чорний Вершник з’явився вперше, га, пане Фродо! – сказав Сем, показуючи ліворуч. – Тепер це все нагадує сон.
*