Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
– Це правда! – втрутився Юний Том. – У Прищика навіть забрали його стару мамку, Лобелію, а він же так її любив, як нікого у світі. Дехто зі старожилів Гобітова, подейкують, бачив це. Вона йшла вулицею зі своєю старою парасолькою. А назустріч їй сунуло кілька розбійників із великим возом. «Куди це ви вибралися?» – запитала вона. «До Торбиного Кута», – відповіли ті. «Навіщо?» – знову запитала вона. «Щоб спорудити кілька хиж для Шаркі», – відповіли ті. «А хто вам дозволив?» – запитала вона. «Шаркі, – відказали ті. – Тому забирайся з дороги, стара шкапо!» «Я вам покажу Шаркі! Ах, ви бридкі злодійкуваті розбійники!» – закричала вона, схопила парасолю і замахнулася просто на їхнього ватажка, вдвічі більшого за неї… Тож її й забрали. Поволокли до буцегарні, і це в її літа! Вони забрали й інших, за котрими ми сумуємо значно дужче. Але того, що стара Лобелія показала крутіший норов, аніж більшість із нас, ніхто не заперечить.
* * *
Посеред цієї розмови з’явився Сем, удершись до кухні разом зі своїм Батечком. Старий Грунич не дуже постарів, але таки трохи оглух.
– Доброго вечора, пане Торбине! – сказав він. – Вельми радий бачити, що ти повернувся здоровий. Але я маю з тобою неподілену кістку, так би мовити, даруй мені мою сміливість. Тобі не слід було продавати Торбин Кут – я це завжди казав. Ось із чого почався весь цей клопіт. І доки ти розгулював собі чужинськими краями, переслідуючи десь по горах Чорних Людей, – судячи з того, що розказав мені Сем, хоч я до пуття і не збагнув, навіщо, – ці розбійники розкопували тут Торбинів Узвіз і винищували мою бульбу!
– Мені страшенно прикро, пане Груничу, – відказав Фродо. – Та я повернувся і зроблю все, що від мене залежить, аби виправити це.
– Ну, ліпше й не скажеш, – мовив Батечко. – Пан Фродо Торбин – справжній джентльгобіт, – я завжди це стверджував, хоч би що хто собі думав про інших носіїв цього прізвища, даруйте на слові. Сподіваюся, мій Сем поводився гарно і ти ним задоволений?
– Цілком задоволений, пане Груничу, – відповів Фродо. – Втім, повіриш ти чи ні, він тепер один із найвідоміших гобітів у всіх краях, про його вчинки складають пісні народи звідси й аж до Моря, що по той бік Великої Ріки.
Сем зашарівся, проте з вдячністю зиркнув на Фродо, бо Рузині очі аж засяяли і вона усміхнулася йому.
– Щоб у це повірити, треба дуже постаратися, – сказав Батечко, – хоч я і знав, що він злигався з дивною компанією. Який зиск із того його панцира? Не люблю, коли вдягають на себе залізяччя, – байдуже, пасує воно чи ні.
* * *
Фермер Домосіл, ціла його родина й усі гості наступного ранку прокинулися ще до світ сонця. Уночі нічого не було чути, проте до кінця дня клопоти, безперечно, передбачалися.
– Здається, ніби в Торбиному Куті не залишилося жодного розбійника, – сказав Домосіл, – але банда зі Шляхостріччя може наскочити будь-якої миті.
Після сніданку приїхав посланець із Тукокраю. Він був у піднесеному настрої.
– Ватаг збунтував цілу нашу землю, – повідомив посланець, – і ця новина поширюється навсібіч зі швидкістю пожежі. Розбійники, котрі наглядали за нашим краєм, утекли на південь – ті, що вирвалися живими. Ватаг рушив навперейми великій банді з того боку, а пана Переґріна з усіма, кого міг йому надати, вирядив назад.
Наступна новина була не така втішна. Приблизно о десятій над’їхав Мері, якого не було цілу ніч.
– За шість верст звідси на нас суне численна банда, – сказав він. – Вони йдуть дорогою від Шляхостріччя, проте до них долучилося чимало інших розбійників, що блукали у цих краях. Їх там майже сотня, і вони палять усе на своєму шляху. Бодай би вони сказились!
– Овва! Ці не спиняться, щоби побалакати, – вони вбиватимуть за першої-ліпшої можливості, – зазначив фермер Домосіл. – Якщо Туки не прибудуть швидше за них, то нам найкраще буде заховатися в укриття і стріляти без попередження. Бійки таки не минути, пане Фродо, перш ніж усе це скінчиться.
Але Туки прибули швидше. Невдовзі вони ввійшли в село – сотня молодців із Туківців та Зелених Пагорбів на чолі з Піпіном. Тепер Мері мав удосталь хоробрих гобітів, аби впоратися з розбійниками. А розвідники доповіли, що ті вже зімкнули свої лави, бо знають, що проти них постала ціла сільська місцевість, і, вочевидь, мають намір жорстоко провчити повстанців, розгромивши їх у самому серці бунту – в Поріччі. Проте, хай би якими грізними здавалися розбійники, вони не мали ватажка, котрий розумівся би на воєнній справі. Вони просто йдуть уперед без жодних застережень. Тож Мері миттю склав чудовий план.
* * *
Розбійники галасливо надійшли Східною Дорогою і, не зупиняючись, подалися до Порічнянської дороги, що якийсь час бігла вгору між високими кручами з низькими живоплотами нагорі. За поворотом на відстані кількох миль від головної дороги вони наштовхнулися на чималу загороду з перекинутих возів. Це їх зупинило. Тієї ж миті розбійники побачили, що за живоплотами обабіч просто над їхніми головами вишикувалися гобіти. А позаду них інші гобіти вже штовхали інші вози, які було сховано в полі, перекриваючи банді шлях до відступу. Згори до розбійників озвався голос.
– Отже, ви забрели в пастку, – сказав Мері. – Ваші поплічники з Гобітова схибили так само: тепер один із них мертвий, а решта стала в’язнями. Складіть зброю! А тоді відступіть на двадцять кроків назад і сядьте на землю. Кожного, хто спробує вирватися, ми застрелимо.
Та цього разу розбійників залякати було не так легко. Кілька послухалося, та їх відразу ж приструнчили їхні «колеги». Понад двадцятеро бандюків метнулося назад і накинулося на вози. Шістьох із цих відчайдухів застрелили, та решта прорвалась, убивши двох гобітів, і кинулася врозтіч, біжучи в напрямку Лісового Кута. Двоє з них загинули. Тоді Мері просурмив гучний клич, і здалека почулися сигнали у відповідь.
– Далеко вони не зайдуть, – сказав Піпін. – Цілий край вже аж кишить од мисливців.
Унизу спіймані в пастку служаки, котрих було щонайменше чотири рази по двадцять, намагалися видертися на загорожу та на кручі, тож
