Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Сем оскаженів.
– Я їду простісінько туди, пане Фродо! – гукнув він. – Я мушу подивитися, що там діється. Я хочу знайти свого Батечка.
– Спершу ми повинні дізнатись, у що ми влипли, Семе, – сказав Мері. – Гадаю, що той Бос зібрав при собі банду розбійників. Найліпше нам знайти когось, хто розповість, що тут і до чого.
Та в Поріччі всі оселі й нори було зачинено, і їх ніхто не привітав. Друзів це здивувало, та незабаром вони з’ясували, чому це так. Діставшись до «Зеленого дракона» – останньої будівлі з боку Гобітова, яка тепер стояла порожня та з розбитими вікнами, гобіти з тривогою помітили шістьох великих і лихих на вигляд чоловіків, котрі сперлися на стіну заїзду: вони мали розкосі очі та землисті обличчя.
– Схожі на нашого дружка, Біла Папоротняка з Брі, – сказав Сем.
– І ще на багатьох із тих, котрих я бачив в Ісенґарді, – пробурмотів Мері.
* * *
У розбійників були палиці в руках і ріжки при поясі, та іншої зброї вони не мали, чи принаймні її не було видно. Коли ж подорожні під’їхали, то чужинці відійшли від стіни й рушили на дорогу, перегородивши їм шлях.
– Куди це ви, по-вашому, їдете? – запитав один, найбільший і найлихіший із вигляду злочинець. – Далі вам шляху немає. І де ж це ваші дорогенькі ширифи?
– Чемно чимчикують позаду, – відказав Мері. – Здається, їм трохи болять ноги. Ми пообіцяли їх тут зачекати.
– Тьху, і що я казав? – гаркнув розбійник своїм посіпакам. – Я ж казав Шаркі: нічого довіряти тим дрібним дурням. Треба було послати когось із наших хлопців.
– Даруйте, а що би від того змінилося? – зауважив Мері. – Ми в цій країні не звикли до бандитів, але знаємо, як з ними поводитися.
– Бандитів, кажеш? – сказав тоді чоловік. – То он як ти заговорив, га? Ану проси вибачення, бо інакше ми тебе до цього змусимо. Ви, малюки, стаєте надто зухвалими. Не дуже покладайтеся на добре серце Начальства. Бо вже прийшов Шаркі, й Начальство робитиме все, що Шаркі накаже.
– І що ж він накаже? – спокійно запитав Фродо.
– Цій країні потрібно прокинутися, їй потрібно дотримуватися Правил, – сказав розбійник, – і Шаркі збирається це зробити, і буде жорстоким, якщо ви його змусите до цього. Вам потрібне велике Начальство. І ви його отримаєте ще до кінця року, якщо хтось бодай щось устругне. Тоді вас раз і назавжди навчать, як треба жити, мізерний щурячий народцю.
– Звичайно. Я радий був довідатися про ваші плани, – відказав Фродо. – І тепер піду погукаю пана Лото, бо, можливо, і йому буде цікаво про них дізнатися.
Розбійник засміявся.
– Лото! Він усе прекрасно знає. Не хвилюйся. Він зробить усе, що накаже Шаркі. Бо, якщо начальство завдає клопоту, його можна змінити, хіба ні? А якщо мізерний народ пхатиметься туди, куди не слід, то ми зможемо вберегти його від бешкетів. Допетрав?
– Так, допетрав, – відповів Фродо. – Все, крім одного. Мені здається, що ви тут відстали від часу та від новин. Відколи ви пішли з півдня, багато змінилося. Ваша пора і пора інших злочинців закінчилася. Темна Вежа впала, в Ґондорі тепер є Король. Ісенґард зруйновано, а твій дорогоцінний господар старцює тепер у нетрях. Я зустрів його дорогою. Тепер Зеленшляхом їздитимуть королівські посланці, а не посіпаки з Ісенґарда.
Чоловік вирячився на нього і зареготав.
– Старцює у нетрях! – передражнив він. – Ой, та невже? Дзявкай, дзявкай, мій маленький крикливий пустодзвоне! Але твоє гавкотіння не вижене мене з цієї ласої маленької країни, де ви й так надто довго жирували. А, – він клацнув пальцями перед носом у Фродо, – королівські посланці! Так я їх! Коли побачу бодай одного, то, може, і зверну на нього увагу.
Піпінові цього було вже занадто. Думки його полинули назад, до Кормалленської луки, а тут якийсь косоокий негідник називає Персненосця «маленьким крикливим пустодзвоном»! Тож Піпін скинув плаща, і меч його засяяв, вихопившись із піхов, а срібно-чорний стрій Ґондору замерехтів, коли гобіт рушив уперед.
– Я посланець Короля, – мовив він. – Ти розмовляєш із другом Короля, вельми славним у всіх західних землях. Ти розбійник і дурень. Стань навколішки на дорозі й проси прощення, або ж я проштрикну тебе цим убивцею троля!
Меч виблискував у промінні спадного сонця. А Мері та Сем і собі вихопили мечі та під’їхали вперед, аби підтримати Піпіна. Проте Фродо навіть не поворухнувся. Та розбійники відступили. Залякувати селян у Брі, тримати в покорі збентежених гобітів – така була їхня робота. А безстрашні гобіти з блискучими мечами та рішучими обличчями стали для них неабияким сюрпризом. До того ж у голосах цих новоприбулих дзвеніли нотки, яких вони ніколи раніше не чули. Розбійники аж похололи від страху.
– Геть! – наказав їм Мері. – Бо якщо ви ще раз потривожите це село, то дуже пошкодуєте.
Троє гобітів наступали далі, тож розбійники розвернулись і кинулися навтьоки, помчавши вгору Дорогою до Гобітова: але, біжучи, вони сурмили в ріжки.
– Ну, ми повернулися майже вчасно, – зауважив Мері.
– Ага, майже вчасно. Проте запізно принаймні для того, щоб урятувати Лото, – сказав Фродо. – Жалюгідний дурень, однак мені його шкода.
– Урятувати Лото? Це ще як? – перепитав Піпін. – Можливо, ти хотів сказати: знищити його?
– Здається, Піпіне, ти не цілком розумієш, що саме тут відбувається, – сказав Фродо. – Лото ніколи не хотів, аби все сталося так, як сталося. Він був нещасним дурнем і нарешті втрапив у власну пастку. Розбійники взяли гору, вони грабують, відбирають і залякують, керують усім, як їм заманеться, чи нищать усе, прикриваючись його ім’ям. Або вже і не прикриваючись. Гадаю, він тепер у Торбиному Куті ніхто інший, як в’язень, і дуже наляканий. Ми таки мусимо спробувати врятувати його.
– Щось я геть заплутався! – відказав Піпін. – Це – найменш очікуване з усіх можливих завершень нашої подорожі: я змушений битися з грабіжниками-напіворками в
