Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Пан Кремена похитав головою.

– Якщо дорогами снуватиме кілька шляхетних подорожніх, то це нам не зашкодить, – сказав він. – Але грабіжників і розбійників із нас досить. І чужинці нам у Брі не потрібні, ба навіть і поблизу Брі. Воліємо радше, щоби нас залишили у спокої. Я не хочу, щоби цілий натовп незнайомців улаштував тут табір, осів тут і шматував наш первозданний край.

– Вам дадуть спокій, Ячменю, – відказав Ґандальф. – Між Ісеном і Сіряницею чи вздовж прибережних земель Брендівинної багато вільного простору, де ніхто не живе, і його вистачить на кілька королівств, а до Брі звідтіля не один день верхи. Чимало істот мешкало ген на півночі, за понад півтори сотні верст звідси, на дальньому кінці Зеленшляху: на Північних Схилах чи біля Озера Вечірніх Сутінків.

– Десь угорі біля Насипу Мертвяків? – перепитав Кремена зі зрослою підозрою. – Кажуть, там оселилися примари. Туди може податися хіба що грабіжник.

– Слідопити бувають там, – зазначив Ґандальф. – Насип Мертвяків, кажеш? Так ту землю називали довгі роки; проте справжня її назва, Ячменю, – Форност-Ерайн, Королівський Північград. І одного дня туди знову прийде Король, і тоді тут проїде кавалькада світлого народу.

– Ну, що ж, як на мене, це звучить привабливо, – сказав Кремена. – І мені, власникові заїзду, з цього, гадаю, буде якийсь хосен. Якщо потім король залишить Брі у спокої…

– Залишить-таки, – відказав Ґандальф. – Він знає цей край і любить його.

– Невже знає? – спитав Кремена, виглядаючи збентежено. – Я впевнений, що не розумію, звідки він може знати цей край, сидячи у своєму великому кріслі у здоровенному замку за сотні верст звідси. І п’ючи вино зі золотого кубка, напевно. Що для нього «Брикливий поні» чи кухлі з пивом? Це я не про те, чи добре моє пиво, Ґандальфе. Воно було навдивовижу смачне, відколи ти навідав мене восени минулого року і наклав на нього закляття смакоти. Власне, це єдине, що втішало мене у дні тривог.

– Тю! – озвався Сем. – А Король каже, що твоє пиво завжди було смачне.

– Король каже?

– Звісно, що так. Адже це – Бурлака. Ватажок блукачів. Хіба ти ще не докумекав?

І Кремена, врешті-решт, таки докумекав. А на його широкому обличчі змінились усі можливі відтінки подиву: очі вирячилися, рот широко відкрився, і Кремені перехопило дихання.

– Бурлака! – вигукнув Ячмінь, перевівши подих. – На ньому корона, а сам він пишний-препишний та ще й зі золотим кубком?! Гай-гай, до чого ми дожилися!

– До кращих часів, принаймні для Брі, – сказав Ґандальф.

– Сподіваюся, щиро сподіваюся, – відказав Кремена. – Ну, це були найліпші теревені за цілий місяць, який ніби складався всуціль із понеділків. Не заперечуватиму: сьогодні я спатиму спокійно і на серці мені буде легко. Завдяки вам я тепер маю багато, про що поміркувати, проте це я відкладу на завтра. Я йду спати і не сумніваюся, що ви теж радо позасинаєте. Агов, Нобе! – гукнув він, підходячи до дверей. – Нобе, сонна ти мухо! Нобе! – повторив уже тихіше, ляснувши себе по чолі. – Ну, і про що ж це мені нагадує?

– Сподіваюся, не про ще один забутий лист, пане Кремено? – запитав Мері.

– Цить, цить, пане Брендіцапе, не дорікайте мені цим! Ну, от, маєш тобі – ти перебив мою думку. Про що це я? Ноб, стайні… ага! Ось воно. У мене є те, що належить вам. Пригадуєте такого собі Біла Папоротняка та викрадення коней? Ви купили в нього поні, й той коник зараз тут. Так-так, придибав сюди сам-самісінький. Шолудивий, наче старий пес, і худющий, мовби тріска, зате живий. Ноб його доглядав.

– Невже? Мій Біл? – скрикнув Сем. – Ну, я таки щасливець, хай би що там казав Батечко. Ще одне моє бажання здійснилося! Де ж він?

І Сем не ліг спати, доки не навідав Біла у стайні.

* * *

Мандрівники пробули у Брі цілий наступний день, і пан Кремена вже не скаржився на брак відвідувачів, принаймні наступного вечора. Допитливість перемагає будь-який страх, і в його заїзді зібрався справжній натовп. Гобіти з чемності ввечері завітали на часину до Спільної Зали й відповіли на купу запитань. Пам’ять у брійців була чіпка, тож Фродо не раз питали, чи він уже дописав свою книгу.

– Ще ні, – відповідав той. – Я саме повертаюся додому, щоби дати лад своїм нотаткам.

І він пообіцяв, що опише там незвичайні події у Брі, чим викликав хоч якусь цікавість до книги, в якій, цілком імовірно, йтиметься здебільшого про віддалені та не вельми важливі справи «десь на півдні».

А коли хтось із молодих відвідувачів попрохав Фродо заспівати, то решта присутніх замовкла, на прохача звернулися насуплені погляди, й він уже не озивався. Вочевидь, ніхто не бажав, аби у Спільній Залі знову трапилося щось незвичайне.

Доки мандрівники гостювали у Брі, його спокій не порушили ні денні біди, ні нічні звуки, але одного ранку вони прокинулися дуже рано, бо погода все ще була дощова, подорожні хотіли встигнути дістатися до Ширу ще до настання ночі, а їхати треба було довго. Тож усі брійці висипали на вулицю, щоби провести прибульців у дорогу, й усі мали кращий гумор, аніж упродовж цілого минулого року. Той, хто ще не бачив чужинців і їхнього вигляду, тепер із подивом витріщався на них: на Ґандальфа, який мав білу бороду та неначе випромінював світло, а його синя мантія нагадувала хмарину, що затуляла сонце; і на чотирьох гобітів, схожих на мандрівних лицарів із майже забутих легенд. Навіть ті, хто сміявся з балачок про Короля, почали припускати, що в тих теревенях, напевно, є якесь зерно правди.

– Ну, щасти вам у дорозі та щасливого повернення додому! – побажав пан Кремена. – Треба було вас раніше попередити, що й у Ширі не все гаразд, якщо вірити чуткам. Веселого від’їзду, як-то кажуть. Але одне зачіпає інше, а голова в мене забита власними клопотами. І, даруйте мою сміливість, подорожі вас змінили: тепер, судячи з вашого вигляду, ви можете впоратися навіть із небуденними проблемами. Не сумніваюся: невдовзі ви все впорядкуєте. Щасти вам! Що частіше ви сюди повертатиметеся, то ліпше: мені буде приємно!

* * *

Мандрівники попрощались і рушили через Західну Браму в напрямку Ширу. З ними був поні Біл, який, як і раніше, віз чималий вантаж, але, трюхикаючи біля Сема, здавався цілком задоволеним.

– Цікаво, на що нам натякав старий Ячмінь? – озвався Фродо.

– Про дещо я здогадуюся, – похмуро відказав Сем. – Я бачив це в Дзеркалі: зрубані дерева й усе таке; мій старий, котрого вигнали з