Шлях меча - Генрі Лайон Олді

– Випили її, твою діжечку, – зловтішно сказав я доглядачеві. – Висьорбали її велетні! У них чоловіче начало довше від вашого засува, до Семи Небес стирчить – ото й довбанули вони ним твого Вогненного дракона! Разом із Цунем Шляп-ногою.

За мить я пошкодував про сказане, бо доглядач здавлено хрокнув, упав і більше не підводився.

Додому я повернувся вже близько полудня. Їсти мені чомусь не хотілося, тому ми з Косом обмежилися фруктами, запиваючи їх легеньким вином, – і я розповідав.

Зрозуміло, не лише ан-Таньї, але й усім нашим Звитяжцям.

Розповідь, усупереч очікуванням, дуже затяглася, оскільки Звитяжцям постійно доводилося пояснювати, хто такі якші, ракшаси, велетні й алмасти, а відтак і переконувати, що всіх їх насправді не існує. У результаті я остаточно заплутав і спантеличив Сая й Заррахіда; Єдиноріг веселився, а Уламок говорив зі стіни: «Ось бачиш, як ці велетні, яких насправді не існує, браму хвацько вкрали і вогненну настоянку випили, якої тепер теж насправді не існує… Цікава річ виходить! Куди не глянь – нічого не існує!..»

Настрій Коса дивним чином коливався від дуже веселого до дуже похмурого й навпаки, так що до кінця розповіді я й сам був не радий, що вирішив оприлюднити всю цю історію. А з іншого боку – що мені залишалося робити? Змовчати? Ага, спробуй від них щось утаїти…

– То якшаси й ракші, – запитав нарешті Заррахід, – вони все-таки є чи їх немає?

– Якші й ракшаси, – поправив його Сай.

– Немає їх! – відрізав Я-Єдиноріг.

– І брами немає, – уточнив Дзютте. – І нас немає. Якші забрали.

– Це не якші, – скрупульозність Сая не мала меж. – Це велетні, Амбариша й Андхака.

Так. Здається, пішли на друге коло.

– Якщо ці ракшаси-велетні хочуть, щоб весілля не відбулося, – сказав Кос, який досі мовчав, – вони брамою не обмежаться. Неодмінно чекай нових бід…

– Утішив, – захитав головою я. – Спасибі.

– А тому, – продовжив ан-Танья, – після обіду я сам сходжу в місто. Подивлюся, що там діється. Ні, обіду чекати не буду – зараз і піду. Може, дізнаюся що-небудь…

Кос устав і пішов до дверей.

– Що за напасті, – пробурчав він, виходячи з кімнати. – Шулма, Тьмяні, ассасини-батиніти, ракшаси, велетні… і все на мою голову!

«Аякже, на твою…» – подумав Я-Єдиноріг.

Повернувся Кос ближче до вечері, у час шостої денної сторожі – я ще побачив із вікна, як він обходить ставок, ведучи за руку якогось зігнутого в дугу старця. Зважаючи на все – сліпого.

Із дутарем під пахвою. Чи не дутарем. Одне слово, із дивним чимось… не знаюсь я на мейланьських музичних інструментах.

Однак до мене ан-Танья ввійшов сам.

– Я привів мандрівного співака, – з порога почав він.

– Бачив. І де ж він?

– Їсть. Я велів спершу нагодувати його – а ти тим часом пошли гінця до шляхетної пані Юньер Мейланьської (можна просто Юньер або навіть Юн, – подумав я). Їй теж буде цікаво послухати цей… як же він сказав?.. джир. Джир про хитрозлостивого якшу Чена Анкора і його наречену!

Я прикусив язика.

Отже, повеселимося…

Кос уже простягав мені калам, чорнильницю й папір. Я швидко написав закрутисто ввічливе, але разом із тим наполегливе запрошення, запечатав його поданою Косом великою родинною печаткою Анкорів Вейських – незрозуміло, де ан-Танья її роздобув! – і Кос вручив послання гінцеві, який уже чекав за дверима.

Гонець помчав, а я подумав, що коли Юньер відгукнеться на мій заклик – а вона майже напевно відгукнеться, – то не мине й години, як вона буде тут.

Достатньо часу, щоб мандрівний співак наївся.

І справді, майже за годину мені доповіли про прибуття правительки. Я зустрів її, як личить, із усіма численними церемоніями – і провів у парадну залу, відповідним чином прибрану всюдисущим Косом.

Два високі крисла з оксамитовими підлокітниками – для нас із Юньер; перед ними – невеликий столик із фруктами, вином і солодощами; по кутах зали куряться пахощі, а посередині розкладений подвійний килимок для мандрівного співака.

І нічого зайвого. Молодець, Кос!

Ми з Юньер чинно перетнули залу і сіли в приготовлені для нас крисла.

– Тільки не будемо називати одне одного на імена, – шепнув я Юньер (Кос шепнув мені про це хвилину тому). – Мандрівний співак сліпий, і поки що йому не треба знати, перед ким він співає. Гаразд?

Юньер із подивом глянула на мене, але вирішила не перечити й згідно кивнула, колихнувши пишним вузлом зачіски.

– Приведіть мандрівного співака! – наказав я.