Шлях меча - Генрі Лайон Олді
– Для якої справи? – машинально запитав я.
– Для важливої, кажу! Цноту нареченої перевіряти будуть. Із Матір’ю алмасти, Шестиносою Аалою Крох, інакше не можна… тим паче, якщо Бхімабхата Швета ослабшав, засув для шлюбної ночі якраз чудово придасться!..
– Мідний він, засув цей, – тихо сказала мені Юньер. – Цілий брус міді, шість кроків у довжину. Його й виймали з воріт раз на десять років, по святах…
Я з повагою подумав про цноту Шестиносої Аали Крох – хоча мені було зовсім незрозуміло, як Аала за такої непробивної цноти умудрилася стати матір’ю, та ще й Матір’ю всіх алмасти.
Гаразд, над цим нехай цар Бхімабхата голову ламає, а в мене – попри все моє до нього співчуття – і так справ по горло.
Юрба слухняно розступилася перед моїм Демоном У – корисний, одначе, кінь виявився! – і я якийсь час розглядав браму Семи Небес. Мені було не до мистецтва кименських майстрів, хоча й справді візерунок стулок був красивий. Я дивився, і на гадку мені зовсім не спадали якісь особливі здогади. Просто дивився. Сам не знаю навіщо. І судячи з того, що я бачив на майдані Фонтанів і тут, без велетнів не обійшлося. Без цих… Амбариші й Андхаки. Ой, що ж це я заговорив, як Цунь Шляп-нога!.. Амбариша, Андхака, жартівники кошлаті, любителі сьорбнути драконівки… Гм, весело, відверто кажучи!
Юньер, яка не поїхала за мною й залишилася обіч юрби, вислуховувала доповіді численних чиновників у чотирикутних капелюхах. Ні, чиновники були у різному одязі, але саме капелюхи одразу впадали в око. Чиновники говорили, Юньер кивала, я супився й дивився на браму, Демон У переступав з ноги на ногу й замишляв якусь капость.
Чудова прогулянка, чи не так?!.
За моєю спиною пролунав здивований гомін, і більша частина юрби зірвалася з місця й помчала у невідомому напрямку. Я під’їхав до Юньер і чиновників, де й довідався, що знайдено засув.
Ось лише по нього треба їхати до міських винних льохів.
Ми й поїхали – по дорозі міркуючи про таємничий зв’язок міських винних льохів із цнотою Матері алмасти, Шестиносої Аали Крох.
Міркування ні до чого не привели – хіба до льохів, двері яких були наглухо забиті. Мідним засувом від брами Семи Небес. Він тримався на величезних гаках, без сумніву, вбитих у стіну цієї ночі білим Амбаришою, який опісля заклав двері засувом і загнав верхні кінці гаків у ту ж багатостраждальну стіну.
Оскільки засув був суттєво довший від дверей льохів, і навіть довший, ніж відстань між убитими гаками, – приблизно ліктя на півтора-два з кожного боку, – то й кінці його були круто загнуті вниз і всередину, утворюючи мало не кільця навколо гаків. Певно, брат Андхака теж часу не гаяв.
Юньер віддала необхідні розпорядження, до льохів були негайно доставлені місцеві молотобійці з переносними горнами й іншими інструментами – і справа зрушилася.
Утім, ішла воно туго. Лише за годину двері зуміли відчинити, а випрямлення засуву й надання йому первісного вигляду мусило забрати значно більше часу.
…Коли ми спустилися в підвали, Головний доглядач із роду потомствених доглядачів винних льохів, що супроводжував нас, мало не знепритомнів, і мені довелося приводити його до тями.
Я б і не помітив, що з деяких діжок корки були витягнуто, а потім вставлено на місце – але Головний доглядач просто не міг пропустити такого кричущого неподобства. Мало того – над діжками з порушеною цнотою на білій крейді стін були зроблені написи.
Писали смолоскипом – вірніше, кіптявою від нього.
Ось я й читав думки велетнів про мейланьські й привізні вина, заодно вислухуючи короткі репліки-голосіння доглядача про вміст діжок.
«Гидота!» (біле сухе, сафед-куська лоза, рік я не запам’ятав), «Гидота!» (червоне сухе, лоза Аш-Шиннар, місцеве), «Гидота рідкісна!» (напівсухий фаррський мускатель). «О-о-о!» (тахирський рожевий мускат, мій улюблений, до того ж, дев’ятнадцяти років витримки), «Гидота, але нічого!» (десертний червоний узбон, п’ять років тому доставлений із Дурбана), «Це лише під чоловічину!» (мейланьське міцне з додаваннями настоїв трав і коріння)…
І так далі в тому ж дусі.
Думки велетнів про вина й настоянки розмаїтістю не відзначалися, хоча я майже схвалив їхній смак, – маючи на увазі смак до випивки, а не смак до нищення. І тут ми зайшли в маленьку кімнату, де було страшенно холодно, і там Головний доглядач усе ж зомлів.
Доки його відпоювали й плескали по щоках помічники, що збіглися на крики Юньер, я зміркував, що написи кіптявою на стінах зроблені по-кабірськи. Властиво, багато хто в Мейлані вільно розмовляв кабірською мовою, яка вважалася державною, а також дубанською, хакаською й деякими іншими мовами; а мейланьський ієрогліфічний лист вивчав кожен, хто волів вважатися освіченою людиною – а таких було чимало, – і важко було знайти в еміраті людину, яка не зуміла б домовитися із заїжджим купцем.
Я знав і кабірську, і мейланьську з дитинства; так само знав їх і Кос, батько й дід якого були дворецькими в нашому домі. А тайкома від Чин я вивчив і деякі вислови з її рідного Малого Хакаса, де вміли неперевершено лаятися… ох, Чин, Чин…
Чому б і велетням Амбариші й Андхаці не зробити приємне кабірянці Аалі Крох і не скористатися її рідною мовою?!
Мої міркування перервав плач опритомнілого доглядача. Причитання засвідчували, що йому набридло життя і, прийшовши додому, він неодмінно заріжеться, повіситься або втопиться – і все тому,
