Шлях меча - Генрі Лайон Олді

звернули біля старого храму і незабаром справді виїхали на майдан. Воістину, це був майдан Фонтанів: прозора вода з тихим дзюрчанням текла по величезних мармурових щаблях, а навколо каскаду били фонтани – у формі зігнутих дивовижних риб, майстерно розфарбованих золотом, лазур’ю, сріблом і нефритовою зеленню: сині, чорні, червоні й жовті дракони, тигри, грифони і якісь зовсім невідомі мені чудовиська… Фонтани шуміли, плескалися, дзюрчали; вода весело злітала в повітря десь тонкими струмками, десь величними, стовпами, що повільно спадали розсипаючись дрібним дощем.

У повітрі стояв водяний пил, і промені ранкового сонця, простромлюючи його, народжували яскраву веселку.

Це було не просто красиво – це вражало! До того ж, рання свіжість напоєного вологою повітря – і ще не зниклий смак поцілунку Юньер на губах…

– Брама… – голос Юньер дивно здригнувся.

– Що – брама? – повернувся я до неї. – Я не бачу жодної брами… лише фонтани – щоправда, дуже красиві! Ні, справді…

– Брама! – скрикнула Юньер. – Її немає! Брама зникла!..

5

Брама Семи Небес, виявляється, зникла. Хоча не зовсім. Одна стійка все-таки залишилася. З її розмірів я зумів приблизно уявити, яка ж була зникла брама.

Легенда відверто перебільшувала щодо семи пар биків – або бики вісімсот років тому були надзвичайно хирляві, – але брама була таки чимала. Від стійки її просто відірвали – судячи зі скрутів і петель, що тріснули в кількох місцях. Не знаю, кому це виявилося під силу. А другу стійку взагалі висмикнули з брущатки й забрали разом із брамою.

Сумнівно, щоб для цього сюди приганяли сім пар биків – уночі, по сплячому місту… Липнуть вони до мене, всі ці події, чи що?!

Юньер мало не плакала від образи й обурення, і я почав її втішати – мовляв, брама не голка, знайдеться, поставлять її на місце, і взагалі, Юн, не варто сприймати це так близько до серця, нехай, побісилися якісь дурнуваті жартівники, але ж знайдуть їх, і батогів надають, щоб надалі не пхалися, куди не слід…

Я її вже майже заспокоїв, коли прискакав гонець на змиленій буланій конячці, до якої одразу почав придивлятися мій Демон.

– О правителько Мейланя, шляхетна пані Юньер, – поспішно заговорив гонець, зіскакуючи з коня й припадаючи на одне коліно, – мені велено повідомити Вам, що брама Семи Небес викрадено…

– Що важко не помітити, – холодно кинула Юньер. – Це все?

– Ні, не все, шляхетна пані…

– Кажи! Швидко!..

– Браму знайдено!

– Ось, я ж казав, – знизав плечима я.

– Тоді чому мені не повідомили раніше про викрадення? – Юньер вдавала сувору, але зараз у неї це погано виходило – звістка, що нещасна брама знайшлася, негайно повернула їй колишнє самовладання.

– Ми… ми не зважувалися повідомити Вам про пропажу брами, доки її не знайдуть, шляхетна пані! І коли нам доповіли, де вона зараз перебуває…

– І де ж вона перебуває?

Гонець сполотнів і чомусь зам’явся.

– Вона… вона стоїть, шляхетна пані… – Він зібрався й випалив одним духом: – Вони стоять біля входу на міський цвинтар!

«Хтось дуже не хоче, щоб наше весілля відбулося, – подумав я. – Значно дужче не хоче, ніж, приміром, я…»

І про себе усміхнувся.

Юньер у свою чергу побіліла, як крейда.

Здається, вона теж зрозуміла це.

6

– На цвинтар! – владно крикнула Юньер, розвертаючи свого коня. – Негайно!

Я не зрушив з місця. У мені прокинулися одразу два почуття, заявивши про себе з не меншою владністю, ніж та, що була в голосі Юньер Мейланьської.

Першим була впертість – гнучка й непоступлива, як клинок Єдинорога. Нехай гонець і кинувся шкереберть до своєї буланої кобили – я не гонець і не хлопчик на побігеньках, щоби бездумно виконувати чужі накази.

Я – Чен у Рукавиці. Навіть якщо іноді я про це забуваю.

Упертість була дуже доречна – жаль лише, що трохи запізнилася… дивись, і виплутався б із розмови про весілля з більшим успіхом.

А другим почуття була цікавість – із тих спонук, які змушують із усмішкою заглянути у Восьме пекло Хракуташа.

– Встигнемо! – заперечив я, піднімаючи Демона дибки й змушуючи гінця відскочити від буланої, кинувши повід. – На цвинтар ніколи не слід квапитися! Гей ти, джерело хороших новин, іди-но сюди! Та йди, не бійся…

– Я слухаю вас, Вищий Чене! – поспішно крикнув гонець, і я спиною відчув здивований погляд Юньер.

Погляд сковзнув по спині й відскочив від панцира.

Принаймні, так мені здалося.

– Сідай на коня, – гонець так і не насмілився наблизитись до Демона, і мені довелося підвищити голос. – І пробіжися по найближчих кварталах. Прудко! Знайдеш із десяток жителів – тільки щоб говірких і тих, які страждають безсонням – і тягни їх сюди! Миттю!

– Так, Вищий Чене! –