Шлях меча - Генрі Лайон Олді

– Ось такий веселий джир! – уже не стримуючись, закінчив я.

Зблідла Юньер злякано дивилася на мене. Схоже, на якусь мить їй справді здалося, що я не Чен Анкор, а якша-кровосос Асмохата в чужій подобі. Одначе слід віддати їй належне – всього на мить. Потім вона простягнула руку до столика, плавним рухом узяла кубок із вином, надпила – і щоки її злегка порожевіли.

Ось так краще…

– Скажи-но мені, шановний, де ж ти почув такий чудовий джир? – мов ніде нічого, запитав я мандрівного співака, що застиг на килимі.

– Цей чудовий джир я склав сам! – гордо відповів старець, дивлячись повз мене невидющими очами. – А історію підміни в родині Анкорів Вейських – щоправда, коротенько – мені повідав сьогодні на світанку один добрий чоловік. Він навіть дав мені десять золотих динарів – повновагих кабірських динарів! – щоб я склав цей джир і проспівав його на базарному майдані не пізніше полудня. Що я й зробив, і навіть значно раніше, навчивши цього джира Сяо чангіра, його братів У та Аня, а також двох співаків із майдану Фонтанів – і з кожного я брав по чотири зв’язки монет…

– Ясно, – подумав я, плескаючи в долоні. – Якщо по чотири зв’язки монет, та за кожен рядок… Курган із монет скласти можна.

Двері відчинилися, і ввійшов Кос із двома слугами.

– Винагородіть цього чоловіка за його працю, – наказав я, хоча мені дуже хотілося винагородити старого дурня ціпками. – І відведіть туди, куди він попросить.

Кос і слуги мовчки поклонилися, допомогли старцеві підвестися й повели його геть.

– Що ти думаєш про все це, Чене? – запитала Юньер, із тривогою заглядаючи мені в очі, немов боячись виявити там криваві відсвіти моєї демонічної сутності.

– Що скажу? Скажу, що комусь дуже не подобається весілля Юньер Мейланьської і Чена Анкора Вейського! А крім того…

У двері постукали.

– Так! – роздратовано крикнув я.

У двері, безупинно кланяючись, протиснувся гонець із гербом Мейланя на дорожньому чекмені.

– Повідомлення для правительки Юньер… – почав було він.

– Читай, – одразу перейшла до справи Юньер.

– Насмілюся доповісти, що з храму Семизоряного Місяця пропала книга Роду, куди вписувалися всі відомості про народження, смерті й шлюби правителів Мейланя і їхніх кревних родичів протягом ось уже…

– Зрозуміло, – перервав його я. – Схоже, наш двоголовий Швета вирішив законним чином оформити свій шлюб із Матір’ю алмасти, Шестиносою Аалою Крох! Тобі так не здається, пані Юньер?

І Юньер усміхнулася. Усмішка вийшла розгубленою, але все ж це була усмішка. Здається, Юн уже почала потроху звикати до витівок ошалілих ракшасів…

…Ясна річ, незабаром я сів на Демона У й провів Юньер до палацу (почесна варта тяглася позаду на достатній відстані – чи не хотіли заважати розмові, чи теж чули джир і побоювалися за свої життя).

У палаці ми попрощались, я з’ясував, що Юньер, як не дивно, майже зовсім заспокоїлася, і за хвилину вже їхав назад у доволі-таки прийнятному настрої.

А за три квартали до моєї садиби з провулку вийшли двоє й перепинили мені шлях.

Уже темніло, але навіть у суцільній темряві, навіть якби я був сліпий, як наш розторопний мандрівний співець, я впізнав би першого – міцного чоловіка, на плечі якого лежав великий, слабко вигнутий меч, що зовсім недавно відрубав мені руку.

Но-дачі, вихованець Шулми. І Асахіро Лі, прийнятий у плем’я.

Так, Асахіро Лі. Так звали цю людину – я пам’ятаю, він ще назвався мені перед турнірною Бесідою…

Брехав? Ні? Яка різниця?!.

Другою була жінка з майже прямою шаблею при боці. Якщо вірити Саєві, шаблю звали Кунда Вонґ. Як звали жінку – це мене не цікавило.

– Привіт, – просто сказав Асахіро Лі.

Зі мною не було Єдинорога, то ж я не чув, що сказав Но-дачі.

– Привіт, – кивнув я. – Хоча й не хочеться тебе вітати.

– Убий його, Асахіро, – сказала жінка. – Чого ти чекаєш?

– Це Фаріза, – повідомив мені Асахіро. – Я чув, Чене Анкоре, що ти шукаєш мене.

– Ти не міг цього чути, – відповів я. – Я ні з ким не ділився цим. Але я справді шукав тебе.

– Гаразд. Ти мене знайшов. Їдь уперед, ми підемо слідом.

Демон із іржанням обігнув дві постаті, що ледь посторонилися, і я поїхав далі, не обертаючись. «Утечуть», – мигнуло в голові. І одразу ж: «Ні, не втечуть. Інакше навіщо вони взагалі тут?»

Так, вони йшли за мною.

Я часто