Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Емрах і Маскін глумливо відсалютували Фарізі й Кунді і зникли за конов’яззю.

Наздогнати їх не вдалося.

Та й чого їх наздоганяти? – біля занедбаної водойми у кварталі Цин-ерль – і все…

Я ще раз повторив історію про Тьмяних, жертвопринесення Минулим богам і клятвопорушення старійшин.

Коротенько.

– Начхати, – відрізала Фаріза. – Одного виродка вбила, і другого вб’ю. Батиніти, Тьмяні… лайно.

Як я вже зрозумів, Фарізі не були властиві вишукані манери. Гадаю, що шулмуси з радістю прийняли б її в плем’я. Емрах учинив розумно, написавши: «Якщо, звичайно, ти не боїшся». Після цих слів Фаріза не те що прийшла б – приповзла до водойми й зубами загризла б месника.

Шабля Кунда Вонґ – у відповідь на пропозицію Но-дачі просто не ходити нікуди – лише глумливо присвиснула, мало не зачепивши вухо ан-Таньї, який вчасно відскочив. А якщо підуть вони – піде й Асахіро. Звісно, разом із Но. Ось чому вони спершу прийшли до мене – якщо настав час розплати, вони хотіли розплатитися одразу з усіма. «Убий, але вислухай!» Так, вони готові були платити…

Платити тією монетою, яку розміняли в Шулмі.

– Ох, Шулма радітиме, – пробурчав Уламок. – Поки вона ще до нас добереться – а ми тут уже самі один одного перерізали й переламали…

– Збираємося, – коротко наказав я. – До півночі ми мусимо бути біля водойми. Всі.

– Навіщо всі? – здивовано запитали Асахіро й Но-дачі. – Вас туди не кликали! Який сенс долю зайвий раз уздовж леза лоскотати?!

– Із майбутніми союзниками знайомитися будемо. Заодно й вибачимося за чужий гріх вікової давнини.

– Я особисто вибачатися не збираюся, – втрутилася Кунда, про всяк випадок косячись на Дзютте. – Я збираюся битись. Мене битися кликали. Зрозуміло?

– Аякже, ще б пак, – обірвав її Уламок. – А ми вже було вирішили, що тебе на святкову заточку запросили! Де ж тебе кували, таку недоумкувату?!

– Мовчи, Кундо, – злякано втрутився Сай. – Бо він і тебе виховувати почне…

Асахіро Лі встав із-за столу й підійшов до мене.

– Що ти задумав, Чене? – упівголоса запитав він.

– У Шулму він іти задумав, – замість мене відповів Кос. – Аякже! Ви там були, Джамуха був, а він – ні! Що тут незрозумілого?! Я його із самого дитинства пам’ятаю: ніколи чекати не любив, хоч дитиною, хоч зараз. Не любив і не вмів. Так, вчасно я звільнився…

– Хороша у нас людина Кос ан-Танья, – усміхнувся Я-Єдиноріг. – Так, Заррахіде?

– Так, – дуже серйозно відповів есток.

Заки ми добиралися до призначеного місця зустрічі – пішки, як радив Фань Анкор-Кун у своїх записах, і покинутий Демон У голосно тужив у стайні, – у мене в голові зринали різні думки, іноді забираючись у такі завулки свідомості, куди я й сам боявся заглядати. Або навіть не знав про їхнє існування.

Візьмемо, приміром, розповідь Матінки Ци про Етику Зброї – вірніше, про епоху її зародження – у результаті чого двобої перетворилися на Бесіди й стали безкровними. Адже саме тоді ми, люди, вирішили, що зброя – не просто річ, а річ-коштовність, річ-символ і навіть річ-святиня. Тобто, ніби вже й не зовсім річ. Знищувати таку – спершу дурість, потім – гріх, і нарешті – святотатство. Я й помислити не міг, що через якусь дурнувату незграбність (хоч свою, а хоч Бесідника) можу зламати Єдинорога. Ось і зараз – як подумаю, так аж у дріж кидає!

Крім того, самих лише назв зброї – навіть без власних імен – безліч. Такої розмаїтості немає серед жодних інших… речей. Зброярі досі сперечаються: Малий крис або та ж Чинкуеда – це короткий меч чи все ж кинджал? Великий Да – це ще меч чи вже алебарда?!

І справді, впору говорити про нову расу…

Але все-таки – з якоі миті Бесіда перетворюється на двобій і навпаки? Де зародок насильницької смерті?! Можна вбити, ненавидячи, – але хіба в Шулмі ненавиділи рабів, сходячись із ними віч-на-віч під час тою?

Навіщо шулмуси випускали в коло чужинців?!

Вони хотіли довести. Довести не-шулмусам, не таким, як вони, свою перевагу. Це було для шулмусів життєво необхідно – доводити. Успішний набіг – доказ військового вміння, гладші череди – доказ багатства, приборкання дикого жеребця – доказ відваги; бій сам на сам із чужинцем на очах усього племені – доказ сили й переваги.

Не вміє доводити за всяку ціну, не гребуючи ніякими доводами, аж до вбивства – умре.

А хто вміє або навчився, буде прийнятий у плем’я.

Він – свій. Тепер він – свій.

Він теж уміє доводити. Він – шулмус.

Із білої повстини – на яскраво-червону… Клинком подати.

Джамуха Восьмирукий і Чинкуеда чудово зрозуміли це – і зуміли довести своє право на владу в Шулмі, безпомилково вибравши час, місце й спосіб.

А що доводили Тьмяні, приносячи жертви Минулим богам?

Вони доводили життєздатність своєї раси (людства або Звитяжців), згідно з каноном учення Батин.