Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Я повернув на схід, потім на південний схід. Час минав, і нарешті я здибав велике поле з деревами для затінку та джерелом питної води, де й приземлився на ночівлю. Те поле було далеко від будь-якого людського житла.

І сьогодні не можу собі пояснити, що тоді накотило на мене. Певно, було це оте знайоме кожному з нас фатальне відчуття, і воно погнало мене геть, якнайдалі навіть від такої дивовижної та цікавої людини, як Дональд Шімода. Якби мені випало побрататися з лихою долею, то й у самого Месії забракло б могутності, щоб примусити мене залишитися десь поблизу.

У полі було тихо. Мовчазний величезний луг, відкритий небу… І дзюркіт маленького струмочка — щоб його почути, треба було добряче напружити слух. Я знову був на самоті. Людина звикає до самотності, але поруште цей звичай бодай на один день — і вам доведеться призвичаюватись до цього знов із самого початку.

— О’кей, до часу то була непогана розвага, — мовив я вголос, щоб почув увесь луг. З тим Дональдом було весело і, можливо, я міг би багато чого в нього навчитися. Але хоч як там є, а з мене досить отих гуртів людей, навіть якщо вони щасливі… А коли вони настрахані, то спроможні на одне з двох — або розпинати або поклонятися. Даруйте ласкаво, але ні те, ні те мені не підходить!

І тут я спіймав себе на слові: так міг сказати саме Дональд Шімода. І чого це він там залишився? Навіть мене опосіло передчуття, що наказувало тікати звідти мерщій, а я ж ніякий не Месія.

Ілюзії? Що він мав на увазі? Це важило більше за все, що він говорив і робив. Он з яким запалом сказав він тоді: «Усе це — ілюзії!» — так ніби збирався втовкмачити цю думку в мою голову силоміць. Атож, це була таки справжня проблема; і я потребував її дарів, але й досі не відав, що воно означає.

Я розпалив багаття і підігрів на ньому залишки вчорашнього обіду, які умовно можна було назвати гуляшем: там було всього потроху — і шматочки м’яса, і соєві боби, і суха локшина, і навіть дві сосиски, які не вадило перекип’ятити. Поруч з ящиком для харчів лежала сумка з інструментами. Без будь-якої видимої причини я дістав з неї ключа дев’ять шістнадцятих і почав розглядати, потім дбайливо витер його і помішав ним свій «гуляш».

Нагадаю, був я на самоті, і ніхто не міг спостерігати за мною, отож задля розваги я спробував пожбурнути ключа в повітря так, як робив Дон. Коли я підкидав ключа просто вгору і при цьому примружував очі, він зупинявся у верхній точці перед тим, як почати падати, і в цю мить на якусь частку секунди в мене виникало таке відчуття, ніби ключ плаває в повітрі. Та тільки-но він падав на траву чи на моє коліно, ефект швидко розвіювався. Цей же таки ключ…

І як Шімода це робив?

Коли все це ілюзія, містере Шімода, тоді що таке реальність? І коли саме життя — ілюзія, навіщо взагалі ми живемо? Нарешті я відступив — підкинув ключа ще кілька разів і покинув. А покинувши, досить несподівано зрадів: мене огорнула якась щаслива хвиля приємного настрою — добре, що я зараз там, де я є, добре, що знаю те, що знаю, хоча й не можу знайти відповідь на всі запитання, ба й пояснення кільком ілюзіям.

Залишаючись на самоті, я іноді наспівую. «Гей, я і оце моє чудо… — виводив я, поплескуючи крило «Фліта» у нападі правдивої любові до своєї машини (не забувайте, ніхто не міг мене почути). — Разом ми ширяємо в небі… літаємо понад ланами, аж поки один з нас не схибить… — Мелодію і слова я створював навмання. — Та схиблю не я, а ти, моє чудо… коли вийдуть з ладу СВІЧКИ… І тоді я просто припну тебе на мотузку й потягну тебе в небо, і ми знов політаємо… Ми знов політаємо…»

Коли відчуваю снагу і щастя, я можу складати такі вірші без кінця, бо римою нехтую. Проблеми Месії мене більш не обходили; я не міг з’ясувати собі, хто він такий і чого прагне, отож перестав і пробувати, і, гадаю, саме це зробило мене щасливим.

Десь близько десятої багаття догоріло. Як і моя пісня.

«Хоч де б ти був, Дональде Шімодо, — сказав я подумки, розстеляючи ковдру під крилом «Фліта», — бажаю тобі щасливих польотів і ніяких збіговиськ. Якщо це те, чого ти прагнеш. Ні, забираю свої слова назад. Зичу тобі, дорогий самотній Месіє, знайти те, чого ти хочеш, хоч би що воно було».

Коли я стягував з себе сорочку, Дональдів посібник випав з кишені, і я прочитав там, де він розгорнувся:

Пута,

що зв’язують вашу справжню родину, —

не спільна кров,

а повага і радість,

яку ви знаходите в житті одне одного.

Члени однієї родини

рідко виростають

під тим самим

дахом.

Я не дотямив, яким чином це може стосуватись мене, тож вирішив не давати надалі цій книжці підміняти мої власні думки. Я покрутився під ковдрою і відключився, як ото вимикається електрична лампочка. Зігрітий і безжурний, лежав я під небом з тисячами зірок, які, може, й були ілюзіями, проте ілюзіями прекрасними. І це