Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Я вибрав хвилину, коли він допомагав черговому пасажирові та його дружині залізти до передньої кабіни. Чимдуж намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно і незворушно, я запитав:

— Доне, як у тебе з пальним? Бензин потрібен? — Я стояв біля крила з порожньою п’ятигалоновою каністрою в руці.

Він поглянув мені просто в очі й спохмурнів, видимо спантеличений, так наче я запитав, чи потрібне йому повітря, щоб дихати.

— Ні, — відказав він, і я відчув себе недолугим учнем із задньої парти. — Ні, Річарде, ніякий бензин мені не потрібний.

Це мене роздратувало, бо я ж таки трохи розуміюся на авіаційних моторах і пальному.

— Ну гаразд, — ущипливо мовив я, — а може, трохи урану?

Він засміявся й одразу ж полагіднів.

— Ні, дякую. Я заправився ним торік.

Він знову заліз до пілотської кабіни і вирушив зі своїми пасажирами в новий надприродно уповільнений зліт.

Найдужче мені хотілось, щоб люди одразу ж повернулися до себе додому, а ми швиденько забралися звідти геть. Пасажири там чи не пасажири — а мені треба тікати. Все, чого я прагнув, то це злетіти і знайти велике вільне поле якомога далі від людей, щоб просто сидіти там, мислити і записувати в бортовому журналі, що зі мною сталось, а потім спробувати відшукати в цьому бодай якийсь сенс. © http://kompas.co.ua

Поки Шімода приземлявся, я вийшов з «Фліта» трохи розім’яти ноги. Тоді підступив до його кабіни й потрапив у струмінь повітря від пропелера потужного мотора.

— З мене досить, Доне. Налітався донесхочу. Тепер поживу сам собі. Приземлюся десь далеко від міста і трохи перепочину. А з тобою літалося непогано, весело. Може, ще колись побачимось. О’кей?

Він і оком не змигнув.

— Зроблю ще один політ, і рушимо разом. Бачиш, на мене чекає хлопчина.

— Гаразд.

Молодик покірно сидів у пошарпаній інвалідній колясці, яку прикотили до поля від самого містечка. Він справляв враження розламаної на шматки істоти, що її впресувала в сидіння якась невідома сила надтяжіння. Проте він бажав політати. Товклися там і інші люди. Душ сорок чи п’ятдесят. Хто сидів у машинах, а хто стояв поруч і з відвертою цікавістю чекав побачити, як Дон витягатиме хлопця з коляски й пакуватиме до літака.

Та Дон цим не переймався.

— Хочеш злетіти?

Каліка всміхнувся спотвореною усмішкою і закивав на всі боки.

— То й злетимо, а чого ж, — мовив Дон спокійним тоном тренера, що звертається до гравця, який засидівся на лаві запасних і якому саме настала черга виходити на поле. Якщо, озираючись назад, і шукати в тій хвилині чогось дивовижного, то це була напруга, з якою він це сказав: наче й недбало, але водночас владно, так, щоб той молодик зараз же підвівся й самотужки забравсь до літака, і то без будь-яких виправдувань. А все, що сталося по тому, справляло таке враження, ніби хлопець тільки грав роль каліки й тепер закінчував свою останню сцену. Достоту як у театральній виставі. Принаймні такий вигляд усе те мало збоку. Оте надтяжіння враз зникло, так мовби його ніколи й не існувало. Хлопець вискочив з коляски, як корок з пляшки шампанського, і, зачудований сам із себе, побіг до літака.

Я стояв поруч, і до мене долинув його голос.

— Що ви зробили? — шепотів він. — Що ви зі мною зробили?

— Ти збираєшся летіти чи ні? — запитав Дон. — Плата — три долари. Гроші, будь ласка, наперед.

— Я лечу! — вигукнув молодик.

Шімода не допомагав йому залазити до передньої кабіни, як він звично робив це з іншими пасажирами.

Люди повиходили з автомобілів. Навколо розлігся приглушений гомін багатьох голосів. А потім запала тиша. Відтоді, як одинадцять років тому вантажівка шубовснула з моста у воду, цей молодик не ступив самостійно жодного кроку. І тепер він нагадував дитину, яка зробила собі крила з простирадла.

Зрештою він видряпався до кабіни і ковзнув у крісло, недоладно вимахуючи руками, неначе вони були призначені для того, аби ними бавитись.

Перед тим, як хтось із натовпу спромігся вимовити бодай слово, Дон натиснув на акселератор і «Тревел-ейр» покотився просто в небо, плавно обминаючи дерева й майже прямовисно беручись угору.

Чи може хвилина бути щасливою і водночас моторошною? Так! Хвилини йшли одна за одною. Тут був і безмежний подив з чудесного зцілення каліки, що, судячи з вигляду, цілком на це заслуговував, і водночас тривожне передчуття чогось лихого, що мало статися, як тільки ті двоє спустяться на землю. Натовп наче зав’язали у тугий вузол чекання, а це не віщувало нічого доброго. Хвилини спливали, і всі очі свердлили маленький біплан, який безтурботно ширяв собі у сонячних променях, і глухе насильство нуртувало, накопичувалось і рвалося назовні.

Виписавши в повітрі кілька вісімок, «Тревел-ейр» почав знижуватись по компактній спіралі й пролетів над огорожею, мов забарна й гуркітлива летюча тарілка. Якби Дон керувався здоровим глуздом, то випустив би свого пасажира десь далі від натовпу, хутко злетів би собі й зник у небі. Тим часом людей прибувало. Якась жінка бігла до місця, де мав сісти літак, штовхаючи перед себе ще одну інвалідну коляску.

Дон керував навпростець до натовпу. Розвернувши літак пропелером від людей, він заглушив мотор. Суцільною масою всі посунули до кабіни. На мить мені здалося, що вони вже шматують перкаль, аби швидше дістатися Дона та його пасажира.

Чи повівся я, як боягуз? Не знаю. Я підійшов до свого «Фліта», підкачав бензину, ввімкнув запалювання й крутонув пропелер, щоб запустити двигун. Потім заліз до кабіни, розвернув