Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

— Еге ж, тільки не перше, а друге. Страх перед натовпом — твій хрест, не мій. Не натовп узагалі замордував мене, а певний тип натовпу, якому геть байдуже, що саме я прийшов йому сказати. Ти можеш перейти від Нью-Йорка до Лондона по океану яко по сухому, можеш з нічого робити золоті монети — і все одно ти не зможеш домогтися, щоб вони бодай чимось зацікавилися. Хоча б це розумієш?

Він говорив, а я дивився на нього і думав: мені ще ніколи не випадало зустріти людину, в якій теплилося життя, самотнішу на вигляд. Дон не потребував їжі, чи притулку, чи грошей, чи слави. Його просто-таки вбивала потреба висловити те, що він знав, та ніхто не завдавав собі клопоту його вислухати.

Щоб не заплакати, я хоч-не-хоч мусив дивитися на нього суворо.

— Гаразд, ти цього хотів, — мовив я. — Якщо твоє щастя залежить від когось іншого, тоді справді маєш проблеми.

Він рвучко підвів голову, і в його очах зблиснули іскри, наче я вдарив його гайковим ключем. У мене одразу ж сяйнула думка, що мені було ні до чого викликати його гнів. Ударена блискавкою людина аж шкварчить.

Його обличчям промайнула миттєва посмішка.

— Знаєш, Річарде, — мовив він, розтягуючи слова, — ти… маєш… рацію!

Те, що він почув, знову ввігнало його в транс. Незважаючи на це, я ще довго розводився про те, як ми зустрілись, і що в цьому було повчального, і як усі оті думки пролітали в моїй голові ранковими кометами і денними метеоритами. Проте Дон байдужно лежав на траві. Без жодного поруху. Без жодного слова. Опівдні я закінчив виклад своєї версії про всесвіт і про те, що його населяє.

— … І мені здається, ніби я ще й не починав, Доне, адже я маю так багато сказати тобі… І звідки я все це знаю? І як воно так сталося?

Він не відповів.

— Якщо ти очікуєш від мене відповіді на моє власне запитання, зізнаюся — я її не відаю. Чому зараз я можу розповісти про все, чого я раніше ніколи навіть не намагався осягти? Що зі мною подіялося?

Він мовчав.

— Доне! Тепер і тобі слід щось сказати. Прошу.

Він не озвавсь ані словом. І хоч я розгорнув перед ним панорам^ життя і повідав про свою місію в ньому, і хоч прозвучало це так, ніби все, що потрібно йому в світі, сконденсувалось в одному-єдиному випадковому слові про його щастя, — він швидко заснув.

Середа, шоста година ранку. Я ще не прокинувся, аж раптом: грим! — зненацька розлягається неймовірний гуркіт, якась надпотужна вибухова симфонія; і ось уже звучить тисячоголосий хор, виспівуючи латинські слова; а скрипки, барабани й труби немовби трощать на друзки величезне скло. Задрижала земля, і «Фліт» захитався на своїх колесах. Я вискочив з-під крила, наче кіт, якого вдарило струмом у чотириста вольт, і вже не шерсть на ньому, а самі знаки оклику.

У небі займався холодний вогнистий світанок, хмари оживали в буянні диких барв, але все те відступало перед динамітним крещендо:

— Припиніть! Припиніть! Вимкніть цю музику, вимкніть її!

Шімода кричав так голосно й люто, що його було виразно чути назвіть крізь отой гуркіт. І одразу ж завмерли всі звуки, і тільки луна відкочувалась аж ген, ген, ген. А потім виникла лагідна побожна мелодія, тиха, як бриз, як замріяний Бетховен.

На Дональда це не справило ніякого враження.

— Слухай, я сказав вимкнути її!

Музика урвалася.

— Х-ху! — мовив він.

Я тільки глипнув на нього.

— На все свій час і своє місце, правда ж? — зауважив він.

— Атож, час і місце…

— Трохи небесної музики — це зовсім непогано, якщо звучить вона в затишку твого власного мозку й з якоїсь особливої нагоди. Але щоб отак — першим ділом уранці, та ще й на всю потужність! Хіба так можна? Що ти робиш?

— Що роблю я? Доне, та я собі міцно спав… що ти хочеш цим сказати?

Він труснув головою, безпорадно здвигнув плечима, пирхнув і повернувся до свого спального мішка під крилом.

Посібник, як ото впав, так і лежав розгорнутий у траві. Я обережно підняв його і прочитав:

Обстоюй

свої обмежені можливості,

і можеш бути певний —

вони залишаться при тобі.

Багато чого я ще не розумів у месіанському ділі.

День ми завершили в Хеммонді, штат Вісконсін. Покатали поодиноких понеділкових пасажирів і пішли собі до міста пообідати. Дорогою назад я почав розмову.

— Доне, з тобою можна погодитись, що це життя може бути цікавим, чи нудним, чи будь-яким іншим, а власне, таким, яким ми вирішили його зробити. Та навіть у свої найкращі часи я ніяк не міг дотямити: навіщо ми тут? Поясни мені це.

Ми саме поминали крамницю металевих виробів (зачинену) і кінотеатр (відчинений: «Батч Кессіді і Санданс Кід»