Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Я не відповів на цей закид, лиш розслабився на своєму матраці як тільки міг і спокій зберігав теж як тільки міг. Якби він мав що сказати, то була якраз добра нагода.

— Дехто з нас опановує такі речі підсвідомо. Наш тверезий мозок нездатний це сприймати, отож ми робимо чудеса вві сні. — Він дивився на небо, на перші легкі хмаринки того дня. — Май терпіння, Річарде. Всі ми на шляху до пізнання чогось більшого. Відтепер це приходитиме до тебе трохи, швидше, і ти станеш мудрим старим маестро духу ще раніше, ніж сам це усвідомиш.

— Як розуміти це «раніше»? Я не хочу знати про це! Не хочу знати нічого взагалі!

— Ти не хочеш нічого знати.

— Та ні, я хочу знати і чому існує цей світ, і який він, і навіщо я в ньому живу, і куди я прямую, і що буде потім… Я хочу знати, як літати без літака, коли в мене виникає таке бажання.

— Вибачай.

— За що?

— В такий спосіб діла не буде. Як тільки ти пізнаєш, що таке цей світ і як він діє, ти автоматично почнеш творити чудеса, тобто речі, що їх називають чудесами. Але, звісно, ніщо не є чудом. Навчися того, що знають фокусники, і це вже не буде фокус. — Він перевів погляд з неба на мене. — Ти, як і кожен інший, усе знаєш, тільки не усвідомлюєш того, що ти вже все знаєш.

— Я ось не пригадаю, — озвався я, — ніяк не пригадаю, щоб ти питав, чи хочу я навчитися того, що приводило до тебе гурти людей і що стало лихом у твоєму житті. Здається, це випало з моєї пам’яті.

Вимовивши ці слова, я вже знав, що зараз він пояснить мені, ніби згодом я це пригадаю, так само як знав і те, що він має рацію.

Дон простягся на траві, підклавши під голову замість подушки мою торбину з рештками борошна.

— Слухай, не переймайся натовпом. Він не чіпатиме тебе, аж поки ти сам цього не захочеш. Пам’ятай, що ти — чудодій, що гоп — і ти невидимець і проходиш крізь двері.

— Натовп у Трою схопив тебе, чи не так?

— А хіба я казав, що не хотів, аби вони таке вчинили? Я це дозволив. Мені це подобалось. У кожному з нас сидить поганий актор, а ні — то ми ніколи не зробимось учителями.

— А хіба ти не зрікся цього? Хіба я не читав?..

— Так, як воно пішло, я перевтілювався в Одного-Єдиного-Постійного Месію, і це діло покинув назавжди. Але ж я не можу позбутися того, на що витратив життя, наблизившись до розуміння цих істин.

Покусуючи бадилинку, я заплющив очі.

— Слухай, Дональде, що ти намагаєшся сказати? Що заважає тобі розкритись і прямо сказати мені, що діється?

Запала тиша, а тоді він промовив:

— Може, це ти повинен мені сказати. Атож, сказати мені те, що намагаюся сказати я, а в разі помилки я тебе виправлю.

Хвилину чи дві я міркував над цим і вирішив здивувати його.

— Гаразд, я скажу тобі… — Я витримав паузу, аби пересвідчитись, чи надовго вистачить йому терпцю, якщо те, що я скажу, не буде занадто легковажним.

Сонце вже-підбилося досить високо й почало припікати. На далекому фермерському полі працював дизельний трактор, обробляючи кукурудзу навіть у неділю.

— Таки скажу. По-перше, коли я побачив, як ти сідаєш на поле біля Ферріса, то була чиста випадковість. Правильно?

Він мовчав, як і трави навколо нас.

— По-друге, ти і я маємо своєрідну таємну угоду, про яку я, очевидно, забув, а ти ні.

Легкий вітрець доносив до нас далекий гуркіт трактора.

Якась частина мого єства дослухалася до сказаного, не сумніваючись, що то ніякі не вигадки. Я виклав факти.

— Скажу тобі більше: вперше ми зустрілися три чи чотири тисячі років тому, рік туди або рік сюди. Нам до душі ті самі пригоди, можливо, ненавидимо ми той самий тип руйнівників, навчаємося з такою самою охотою і так само швидко, один поперед одного. У тебе, правда, краща пам’ять. Коли ти сказав: «Подібні притягують подібних», — ти мав на думці нашу теперішню зустріч. — Я підняв нову бадилинку. — Ну, як воно виходить?

— Спочатку я думав, що це буде довга путь, — озвався він. — Так воно й випадало, та, гадаю, тепер з’явився маленький крихітний шанс, що цього разу тобі поталанить. Говори далі.

— З іншого боку, мені не треба говорити далі, бо ти знаєш усе, що відомо людям. Та якщо я мовчатиму, ти не дізнаєшся про те, що я думаю і що знаю, а без цього я не зможу опанувати й пізнати те, що хочу пізнати. — Я відкинув бадилинку. — Щось у цьому є, Доне? Чому ти витрачаєш час на таких людей, як я? Такі розвинені, як ти, видобувають чудодійні сили у вигляді побічного продукту. Я тобі не потрібний, як не потрібне тобі ніщо в цьому світі.

Я обернувся й пильно поглянув на Дона. Очі в нього були заплющені.

— Навіть бензин для «Тревел-ейра»? — запитав він.

— Так, — погодився я. — Отож для тебе в світі залишилася сама нудьга… ніяких пригод. Адже знаєш — ніщо не може стати тобі на заваді на цій землі. Єдина твоя проблема полягає в тому, що ти не маєш проблем!

Як на мене, то був неперевершений взірець ораторського мистецтва.

— Тут ти схибив, — був його присуд. — От скажи мені, чого це я покинув своє діло… ти знаєш, чому я облишив бути Месією?

— Ти казав про