Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

— Ні.

— Ну то спробуйте колись.

Я спробував. Заплющив очі і намагався уявити собі, що ж зі мною станеться, якщо я й надалі подорожуватиму з цим дивовижним чоловіком. Його товариство тішило мене, але я не міг позбутися відчуття, ніби щось аж ніяк не втішне має скоїтися з ним найближчим часом, і мені дуже не хотілося бути цьому свідком. З такою думкою я розгорнув книжку, все ще не розплющуючи очей, потім розплющив їх і прочитав:

Через усе твоє життя

тебе веде

внутрішня жага пізнання —

ця неспокійна духовна сутність,

яка і є твоїм справжнім «я».

Не відвертайся

від можливих різновидів майбутнього,

аж поки не пересвідчишся, що в них

немає чого навчитися.

Ти завжди вільний

змінити свій вибір

і обрати інше майбутнє

чи інше

минуле.

Обрати інше минуле? Буквально чи образно? Як це зрозуміти?..

— Схоже на те, Доне, що мій розум розладнався. Не знаю, чи здатен я навчитися такого.

— Практика. Трохи теорії і багато практики, — сказав він. — На це потрібно десь півтора тижня.

— Півтора тижня?

— Еге ж. Повірте у те, що знаєте всі відповіді, і ви знатимете усі відповіді. Повірте у те, що ви Вчитель, і ви — станете ним.

— Я ніколи не казав, що хочу бути Вчителем.

— Ваша правда, — мовив він. — Не казав.

Посібник я залишив у себе, і Дон так і не попросив його повернути.

Для процвітання на Середньому Заході фермерові потрібна добра земля. Так само й мандрівним пілотам. Їм треба триматися ближче до своїх клієнтів, а для цього підшуковувати гарні майданчики неподалік від населених пунктів. Щойно викошені луки, сіножаті, лани пшениці або вівса, і щоб жодних тобі корів, які так і тягнуться покуштувати на зуб тканину з крила чи хвоста літака; бажано, щоб поблизу тих майданчиків пролягали автомобільні дороги, а в огорожах були проходи для людей, до того ж місце має бути таке, щоб літаку ніде не доводилося пролітати низько над будівлями, і досить рівне, щоб літак не розсипався на друзки, котячись по землі із швидкістю п’ятдесят миль на годину, і досить довге, щоб на ньому можна було безпечно злітати й приземлятися в ці спекотні дні у розпалі літа; і, звісно, потрібен ще дозвіл власника землі на оті польоти.

Саме про це я й думав того суботнього ранку, коли ми летіли на північ, Месія і я. Попід нами, на відстані в тисячу футів, пропливала зелена й золота земля. «Тревел-ейр» Дональда Шімоди гуркотів поблизу мого правого крила, пускаючи на волю снопи сонячних зайчиків, що зіскакували з його дзеркальної поверхні. Гарний літак, подумав я, але трохи завеликий як для справжньої важкої праці мандрівних пілотів. Так, він може взяти на борт одразу двох пасажирів, але ж і важить він удвічі більше за «Фліт», отож потребує значно більшого майданчика, аби відірватися від землі й повернутися на неї. Колись і в мене був «Тревел-ейр», та зрештою я поміняв його на «Фліт», який може вдовольнитися й крихітними майданчиками, що їх куди легше знаходити поблизу містечок і селищ. З «Флітом» я міг працювати на галявині в п’ятсот футів, тоді як «Тревел-ейр» вимагав простору в тисячу — тисячу триста футів. Приставши до цього чоловіка, подумав я, ти зв’яжеш себе розмірами майданчиків, потрібних його літакові.

І справді, тієї ж миті, як мені сяйнула ця думка, я помітив невеличкий охайний випас для худоби поблизу містечка, над яким ми саме пролітали. Звичайна фермерська ділянка завдовжки в тисячу триста двадцять футів, поділена навпіл. Другу її половину, певно, продали місцевій громаді під бейсбольний майданчик.

Знаючи, що літак Шімоди приземлитися там не зможе, я поклав свою легку машину на ліве крило, трохи догори носом, і, утримуючи двигун на малих обертах, з граційністю сталевого сейфа пірнув у напрямі бейсбольного майданчика. «Фліт» торкнувся трави одразу ж за огорожею, що відокремлювала ліву частину ділянки. Я трохи підрулив до повної зупинки, залишивши поруч із собою чимало вільного місця. Все, чого я прагнув, — це влаштувати невеличку виставу, продемонструвати можливості «Фліта», коли його ведуть належним чином.

Я дав газ, розвертаючись для зльоту. Та тільки-но підготувався до розбігу, як побачив, що й «Тревел-ейр» заходить на посадку. Хвіст униз, праве крило догори — він скидався на величного й елегантного кондора, який зібрався сісти на шорстку траву.

Він був уже низько й летів повільно, тож волосся на моїй потилиці піднялося дибом: ще трохи — і я стану свідком катастрофи. Аби приземлитися за огорожею, «Тревел-ейр» має утримувати швидкість щонайменше шістдесят миль на годину. Трохи повільніше — і літак, утративши швидкість до п’ятдесяти миль, каменем упаде на землю. Та натомість я побачив, як білий із золотим біплан завис у повітрі. Звісно, не буквально завис — він летів зі швидкістю, не більшою за тридцять миль, а щоб ви знали, літак, який «застрягає» на п’ятдесяти, практично зупиняється в повітрі. А потім я почув шерех, і «Тревел-ейр» сів ра три точки. Йому вистачило половини чи, може, трьох чвертей площі, на якій приземлився «Фліт».

Я мовчки сидів у кабіні й спостерігав, як