Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

і водночас достигли яблука. — Сейра від самого народження до смерті боїться висоти. Аж криком кричить. Просто нажахана. Та вона радше голими руками полізе в осине гніздо, аніж на дерево. І на горище драбиною не підніметься, хай навіть повінь заливатиме подвір’я. Ця дівчинка чудово дає собі раду і з машинами, і з тваринами. Але висота — то для неї мов кара господня! І ось маєте — вона в небі.

Потім він пригадав давні часи, коли до них навідувались гастролери з Гейлсберга і Монмауса, як літали вони на біпланах, достоту таких, як наші, і виробляли на них усілякі карколомні штуки в повітрі.

А я спостерігав, як далекий «Тревел-ейр» збільшується в розмірах, як знижується над полем по спіралі, як закладає віраж такої крутизни, на яку я б ніколи не наважився, маючи на борту дівчинку, що боїться висоти, як лине над кукурудзяним ланом, над дротяною огорожею і торкається сіножаті, приземлюючись на три точки, — мені аж дух забило, коли я це побачив. Певно Дональд Шімода не один рік відлітав, перш ніж навчився саджати свій «Тревел-ейр» у такий спосіб.

Літак підрулив до нашої стоянки. Пропелер м’яко клацнув і завмер. Я підійшов до нього впритул і пильно оглянув. Ані сліду жодної комахи. Найменшої мушки не знайшлося, щоб загинути від лопаті завдовжки вісім футів.

Я кинувся допомагати — розстебнув ремінь, відчинив дверцята передньої кабіни і показав дівчинці, куди ставити ногу, щоб не продавити перкаль на крилі.

— Ну як, сподобалось? — запитав я.

Вона не звернула на мене ніякої уваги.

— Дідусю, я не боюся! Я не злякалася, правда? Наш будинок — наче ляльковий, і мама мені помахала, а Дон сказав, що боялась я тому, що колись впала й померла, а тепер я більше не повинна боятися! Я теж стану пілотом, дідусю. У мене буде аероплан, і я сама доглядатиму мотор, і скрізь літатиму, і кататиму людей! Я зможу? Правда ж?

Шімода всміхнувся до старого фермера і знизав плечима.

— Це він сказав тобі, що ти станеш пілотом, еге, Сейро?

— Ні, я сама. Ти ж знаєш, я вмію дати собі раду з моторами!

— Гаразд, обговоримо це з матір’ю. Нам уже час вертатися додому.

Обоє подякували нам, і одне побігло, а друге почвалало до пікапа, і обоє були вже зовсім інші після того, що сталося з ними в полі і у небі.

Тим часом до сіножаті під’їхало два автомобілі, потім ще, і так весь полудень прибували охочі поглянути згори на Ферріс. Ми зробили дванадцять чи тринадцять польотів у такому темпі, що пасажири ледь встигали вилазити з літаків, як до них уже забиралися інші. Після цього я побіг на бензозаправну станцію по автомобільний бензин для свого «Фліта». І знову з’явилися пасажири, тож пополудні ми літали без упину, і так тривало аж до заходу сонця.

Десь на дорожньому покажчику я бачив напис: «Населення — 200». Здається, до настання темряви ми перекатали їх усіх, а на додачу ще й скількись там немісцевого люду.

У тій метушні я забув розпитати Дона про Сейру і про те, що він їй казав. Чи він вигадав їй якусь побрехеньку, а чи й справді вірив у те, що колись вона впала й померла? Щоразу, як у нього змінювались пасажири, я пильно придивлявся до його літака. І щоразу бачив те саме: польоти не залишали на ньому жодного сліду, жодної подряпини, ні патьоків масла не з’являлося, ні масних плям, ні решток забитих комах. Може, Дон якимсь незбагненним чином уникав їх у польоті? А от мені доводилося витирати ті рештки з вітрового скла майже щогодини.

Коли ми припинили польоти, на обрії ще жевріла вузенька смужечка світла. Та на той час, як я напхав до своєї похідної плитки сухого кукурудзяного листя, намостив зверху вугільних брикетів і запалив вогонь, нас огорнула суцільна темрява. Полум’я вихоплювало з неї лише окремі деталі літаків та освітлювало золотаві клапті покосу.

Я зазирнув до своєї скриньки з припасами.

— Можу запропонувати суп, тушонку, спагеті, — мовив до Дона. — Є груші, є персики. Хочете персиків?

— Мені все одно, — м’яко мовив він. — Хоч є щось, хоч нічого.

— Друже, хіба ви не зголодніли? У нас був такий напружений день!

— Ви не запропонували мені нічого такого, аби я відчув себе голодним. От хіба що гарячої тушонки…

Я відкрив бляшанку тушонки своїм ножем — такими озброєні швейцарські офіцери-десантники, — а тоді бляшанку спагеті, і поставив обидві на плитку.

Мої кишені віддималися від грошей. То була для мене найприємніша пора дня. Діставши банкноти, я порахував їх, не завдаючи собі клопоту розправляти зібгані купюри. Набралося сто сорок сім доларів, і я почав обчислювати в голові, що для мене завжди чимала морока.

— Це… це… зараз, стривай… чотири і два в умі… сорок дев’ять польотів за день! Перебрати далеко за сотню доларів, Доне, і це ж тільки я зі своїм «Флітом»! А у вас має бути за дві сотні… ви ж здебільшого брали по двоє пасажирів?

— Здебільшого так, — підтвердив він, а тоді промовив: — Що ж до того вчителя, якого ви хотіли…

— Я не хочу ніякого вчителя, — сказав я. — Я рахую гроші! На них я можу прожити тиждень, хай би навіть мене сім днів поспіль мочило дощем!

Дон поглянув на мене і всміхнувся.

— Коли закінчите купатися в своїх грошах, — мовив він, — то чи не передасте мені тушонку?

3

Гурти, юрби, маси людей. Людські потоки вирували навколо одного-однісінького чоловіка, що був епіцентром цієї веремії. Потім та маса перетворилася на