Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

— Катаєте за гроші? — запитав чоловік.

Це поле було знахідкою Дональда Шімоди, отож я промовчав.

— Так, сер, — весело відповів він. — Хочете злітати? Зараз?

— Та ви ж вироблятимете там усілякі штуки, будете крутитись і перевертатись угорі? — Його очі заблищали, він чіпко придивлявся до нас — чи розкусимо ми його за отією простуватою селянською балаканиною.

— Будемо, як забажаєте, і не будемо, як не забажаєте.

— І, гадаю, заправите хтозна-скільки?

— Три долари готівкою, сер, за дев’ять-десять хвилин у повітрі. Це виходить тридцять три і одна третина цента за хвилину. Більшість пасажирів запевняє, що втіха того варта.

Дивне це відчуття — бути стороннім спостерігачем, сидіти без діла й слухати, як цей чоловік робить свою справу. Мені подобалось, як він говорив — тихо і стримано. Я настільки звик до свого власного способу реклами польотів («Нагорі гарантується різниця температури в мінус десять градусів! Люди, полиньмо туди, де ширяють тільки пташки та ангели! І все це лише за три долари, лише за дюжину двадцятип’ятицентовиків з вашого гамана чи кишені…»), що вже й забув, як це можна робити інакше.

Отак літаючи й принаджуючи пасажирів, завжди почуваєш напруження. Я звик до нього, та його не позбудешся: адже якщо я не катаю пасажирів, я не їм. Тепер, коли мій обід не залежав від наслідків цих переговорів, я міг розслабитись і спокійно спостерігати.

Те саме робила й дівчинка. Ця мала білявка з карими очима й поважним виразом обличчя була тут тільки тому, що тут був її дідусь. Літати вона не бажала.

Куди частіше трапляється якраз навпаки: охочі до польотів діти і обережні — дорослі. Коли для тебе це єдиний засіб існування, чуття на подібні ситуації надзвичайно загострюється, і я ладен був закластися, що дівчинка не полетить з нами, навіть якщо ми умовлятимемо її до кінця літа.

— Котрий із вас, панове?.. — запитав чоловік.

Шімода налив собі кухлик води.

— З вами полетить Річард. У мене ще обідня перерва. Якщо, звісно, ви не бажаєте зачекати.

— Ні, сер, я готовий рушати. Чи не могли б ми політати над моєю фермою?

— Авжеж, — запевнив я. — Лише покажіть, куди летіти, сер.

Я викинув з передньої кабіни «Фліта» свою похідну постіль, сумку з інструментом та куховарське причандалля і допоміг залізти туди пасажирові, пристебнув його до крісла і затягнув свій ремінь.

— Доне, крутоніть мені пропелер.

— Еге ж.

Він підійшов із своїм кухликом і став біля пропелера.

— Як вам треба?

— Форсаж і гальма. Обертайте повільно. Іскра вискочить прямо з ваших рук.

Коли хтось крутить пропелер «Фліта», він завжди робить це надто швидко, і через усілякі там складні причини двигун не запускається. Та цей чоловік крутонув його так вправно, неначе робив це все своє життя. Запалювальна пружина клацнула, свічки спрацювали в циліндрах і старенький мотор загуркотів — усе напрочуд просто і легко. А Шімода повернувся до свого літака й завів розмову з дівчинкою.

У розгоні потужних кінських сил, у хурделиці сіна «Фліт» знявся в повітря і помалу видряпався на висоту у дві сотні футів (тепер, навіть якщо двигун і заглухне, ми спокійно сядемо в кукурудзу). П’ятсот футів (о, тепер у нас вистачить висоти, щоб повернути назад і сісти на ту ж таки сіножать… ще трохи, а там і пасовисько). Вісімсот футів. Можна вирівнюватись і летіти туди, куди показує пальцем цей чоловік — на південний захід, супроти вітру.

Ще три хвилини лету, і ми виписуємо коло над повіткою для машин. Корівник кольору розжареного вугілля, будинок кольору слонової кістки серед моря м’яти. Город із солодкою столовою кукурудзою, салатою, помідорами.

Коли ми робили розворот і фермерський будинок опинився немовби в рамці поміж крилами й розчалками «Фліта», мій пасажир нахилив голову вниз, ніби хотів здолати зустрічний потік повітря.

На ганку з’явилася жінка у білому фартусі поверх блакитного плаття, замахала руками. Чоловік помахав їй у відповідь. Згодом вони захоплено говоритимуть проміж себе, як добре бачили одне одного крізь небеса.

Нарешті старий озирнувся і кивком голови дав зрозуміти, що з нього досить: мовляв, дякую, можна повертати назад.

Я зробив широке коло над Феррісом — хай знають про наші польоти — і по спіралі пішов на зниження до сіножаті, щоб показати місцевому люду, де саме відбувається дійство. А коли я, заклавши крутий віраж над кукурудзяним полем, уже заходив на посадку, назустріч мені шугонув угору «Тревел-ейр» і одразу ж узяв курс на ферму, над якою ми щойно пролетіли.

Якось я літав з групою — таким собі повітряним цирком, що мав у своєму складі п’ять однотипних літаків. І тепер мене на мить охоплює пам’ятне відтоді відчуття спільного діла: один літак з пасажирами відривається від землі, а інший приземляється.

Ґрунту ми торкнулися м’яко, з глухим поштовхом; тоді підрулили до віддаленого краю поля, ближче до путівця.

Двигун замовк, чоловік розстебнув ремінь безпеки; і я допоміг йому вилізти з кабіни. Він витягнув з кишені комбінезона гаман і, похитуючи головою, відлічив доларові банкноти.

— Оце таки прогулянка, синку!

— Атож. Ми торгуємо чесно.

— От хто торгує, то це твій друг.

— Он як?

— Ще б пак. Цей твій друг продасть попіл самому дияволу. Ладен закластися, що продасть.

— Чому ви так думаєте?

— Через дівчисько, звісно. Щоб моя онука Сейра полетіла в аероплані?! — Говорячи, він спостерігав, як «Тревел-ейр» далекою сріблястою цяткою в повітрі кружляв понад фермою. А говорив таким тоном, яким розважливий господар відзначив би, що на сухій галузці на його подвір’ї раптом з’явився цвіт