Темні уми - Олександра Бракен

— Припини, — прошепотіла я, примружуючи очі, майже заплющуючи їх, щоби втишити біль. Мої руки так трусилися, що я не могла навіть затулити ними вуха. — Будь ласочка, припини!

Багато годин по тому, коли ноги самі понесли мене вниз, я знайшла їх у їхній сутемрявій кімнаті: вони спали глибоким сном. Я стояла у сріблястому світлі, що просочувалося крізь відчинені двері, перевіряючи, чи вони прокинуться. У мене промайнула думка залізти у ліжко між ними, як колись, на те місце між ними, яке, як я знала, було теплим і безпечним. Але тато сказав, що я вже надто доросла для таких дурниць.

Тому натомість я підійшла до мами з її боку ліжка та поцілувала на добраніч. У неї була вогка від розмаринового крему щока, холодна та гладенька на дотик. У ту мить, коли мої губи притиснулися до її губ, я відсахнулась, бо під моїми повіками спалахнуло пекуче біле світло. На одну дивну секунду образ мого власного обличчя вистрибнув попереду довгої вервечки згромаджених абияк думок, щоби за мить зникнути, наче фотознімок, що занурюється у темну воду. Мабуть, це її ковдра мене налякала, бо цей стрибок, на секунду спалахнувши білим, прошив мене аж до мозку.

Вона нічого не відчула, позаяк не прокинулась. І тато також, навіть коли з ним трапилася така сама дивина. Коли я повернулася до себе, важкість у грудях зникла, а ще більш, коли я скинула ногами додолу покривало. Біль, через який розколювалася голова, відпустив мій мозок, сповнивши мене відчуттям, що там нарешті закінчилося пальне. Довелось заплющити очі, щоби кімната не оберталась у темряві.

А потім — ранок. Будильник замовк рівно о сьомій, перемкнувшись на радіо, саме коли Елтон Джон заспівав про дорогу з жовтої цегли. Пригадую, я сиділа у ліжку, випроставши спину, почуваючись радше здивованою. Торкнулася рукою грудей, обличчя. Кімната видавалась надто заллятою світлом як на таку вранішню годину, і це навіть попри запнуті штори, а за кілька хвилин, висунувши пазурі, знову прокрався головний біль.

Я скотилася з ліжка на підлогу, мене нудило. Почекавши, поки перед очима зникнуть чорні плями, я спробувала зглитнути слину, щоби зволожити пересохле горло. Мені було знайоме це відчуття — знала, що значить, коли так нудить. Я захворіла. Захворіла на день народження.

Спотикаючись, я вилізла з ліжка і, прямуючи до дверей, перевдягнулася на ходу у бетменівську піжаму. Мама ще більше сердитиметься на мене, дізнавшись, що я спала у цій гарній сорочці з ґудзиками на комірці. Вона зім’ялась і просякла потом, попри холод, що чіплявся за шибки моєї кімнати. Може, їй буде прикро через вчорашній вечір і вона дозволить мені зостатись удома, щоби виявити свій жаль.

Я навіть півдороги не подолала, коли побачила розгардіяш у вітальні. Дивлячись зі сходового майданчика, можна було подумати, що у кімнату вдерлося стадо тварин і влаштувало забаву із жбурлянням подушок, перекиданням крісел, розбиванням ущент усіх скляних підсвічників, що до того стояли на кавовому столику, який зараз також зазнав руйнації. Всі фотографії з полички над каміном зараз валялися на підлозі, як і кілька моїх шкільних фотопортретів, котрі мама виставила на столику біля канапи. І книжки. Десятки. Мабуть, у люті мама як слід пройшлася по книжкових стелажах. Книги вкрили підлогу на подобу різнокольорових льодяників.

Проте хай якою страшною була кімната, мене не нудило, допоки я не дійшла до останньої сходинки і не відчула запах бекону, а не млинців.

У нас було небагато сімейних традицій, але шоколадні млинці на дні народження — це одна із них, і про неї неможливо було забути. За останні три роки забували залишити для частування Санти молоко та печиво, а якось навіть спромоглися забути про те, що ми домовилися ходити на кемпінг щоразу на Четверте липня, коли свято випадає на вихідний, і навіть іноді забували святкувати день Святого Патріка. Але щоби забути про млинці на день народження?!

Чи, може, вона так сердилась на мене, що не хотіла мені їх пекти? Може, вона ненавидить мене після моїх вчорашніх слів?

Коли я зайшла на кухню, мама стояла до мене спиною, затуляючи очі долонею від сонця, що сяяло крізь вікно над мийкою. Її темне волосся було зібране у низьку неохайну ґульку, що звисала з коміра її червоного халата. У мене теж був точнісінько такий халат; місяць тому тато подарував нам такі на Різдво. «Рубіново-червоний для Рубі», — сказав він тоді.

Вона щось наспівувала собі під носа, однією рукою перевертаючи на плиті бекон, а іншою тримаючи згорнуту газету. Хай яка пісенька запала їй у голову, вона була бадьорою і веселою, відтак на якусь мить мені здалося, що зірки мені сьогодні сприяють. Мама забула про те, що трапилось увечері. Вона залишить мене удома. Після кількох місяців, коли вона сердилась та засмучувалась через дрібниці, вона нарешті знову щаслива.

— Мамо? — А тоді ще раз, уже голосніше: — Мамо?

Вона так стрімко обернулась, що збила сковорідку з плити та майже впустила на запалену конфорку сірий перець. Я побачила, як вона потягнулась назад, крутнула ручку, поки не зник запах газу.

— Я почуваюся зле. Можна сьогодні не йти до школи?

Мовчання, навіть оком не змигнула. Тільки щелепа рухалася, немовби перетираючи щось, але мені довелося пройти через кухню, сісти за стіл, щоб вона нарешті спромоглася щось сказати:

— Як… як ти сюди потрапила?

— У мене дуже болить голова та живіт, — сказала я їй, поставивши лікті на стіл. Я знаю, що їй не подобалось,