Темні уми - Олександра Бракен

— Так… так, — кивнув Лаям, але я помітила, як насупилися його брови, коли він знову глянув на мене, і як болісно захрипіло в грудях, коли він проминув мене, навіть не намагаючись взяти мою руку у свою.

Я йшла на п’ять кроків попереду нього, коли ми, обходячи зону відпочинку, проминали фонтани з водою, сріблясті лавки зі столиками під парасольками. Я йшла швидше, практично бігла, коли завернула за ріг. Я майже сподівалась побачити Чабса та Зу біля торговельних автоматів у надії видобути з них хоч якусь їжу, що могла ще там залишитися. Але це був не Чабс, і тим паче не Зу.

Темне волосся, ще темніші очі. Чоловіку було, ймовірно, не більше двадцяти п’яти, на обличчі рубець, що починався біля правого ока та тягнувся до лінії росту волосся, де через яскраво-рожеву блискучу пляму волосся більше не відростає. Одну за одною до болю повільно мій мозок аналізував його риси. Я побачила, як він скривився, огидливо крутячи вузьким носом.

Лаям, запанікувавши, гукнув мене, підошви його черевиків загриміли, коли він побіг по бетону. Втікай, — хотіла я закричати до нього. — Що ти робиш? Втікай! Я розвернулась обличчям до чоловіка у синій зібганій вітровці — розшуковець — саме вчасно, щоби помітити, як приклад його гвинтівки летить мені в обличчя, вибиваючи з голови геть усі думки.

Мене засліпив біль, мерехкочучи білим під повіками. Я впала, але не знепритомніла. Коли чоловік намагався підняти мене, схопивши спереду за сорочку, я вдарила його ногою, перед тим встигнувши схопити за щиколотки. Він зі стогоном гепнув униз, і тільки гвинтівка заторохтіла об бруківку. Я хвицалася, поки не намацала щось тверде. Я знала, що цього замало.

Я спробувала зіп’ястися на ноги, але світ несамовито крутився піді мною, довкола все розпливалось. У голові пульсував біль, а з мого правого ока стікало щось гаряче та вологе — кров. Я відчувала її так само добре, як і те, як зрушилося повітря, коли Лаям підняв цього чоловіка над землею. Він жбурнув розшуковця, як ганчіряну ляльку, на гострі краї столиків для пікніків, вибивши з нього дух одним ударом.

Зу, Чабс, Зу, Чабс, лише це шалено крутилося в моїх мізках. Я помацала чоло, де приклад гвинтівки залишив на шкірі рваний кривий слід.

Я не знаю, що трапилось потім. Здавалося, що мій мозок не зауважив секунд, коли ми йшли до машини. У певний момент, здається, Лаям спробував підняти мене, але я відштовхнула його незграбними та повільними руками.

— Тікай, — намагалась застерегти я. — Вшивайся звідси.

— Рубі — Рубі. — Лаям намагався привернути мою увагу, бо не бачив, що відбувається попереду.

Зу із Чабсом сиділи на землі, біля Бетті. Руки за їхніми спинами були в наручниках, а ноги зв’язані яскраво-жовтим шнурком. А поряд, нахилившись, стояла не хтось там, а сама Леді Джейн.

Сьогодні я вперше побачила її зблизька — принаймні настільки близько, щоби роздивитися родимку на щоці та запалі очі за чорною оправою окулярів. Її темне волосся спадало до плечей і через вологість завивалось, але шкіра досі мала такий вигляд, ніби її щойно туго напнули на її гострокутне обличчя. Чорна сорочка була акуратно заправлена у джинси, а те й інше втримував на місці чорний десантний пояс. Я впізнала багатенько пристроїв, що висіли там. Помаранчевий ідентифікатор, електрошокер, наручники…

— Привіт, Лаяме Стюарте! — привіталася жінка. І голос її був холодним і шовковистим.

Лаям, сидячи поряд зі мною, підібгав ноги та здійняв угору руки, мабуть, намірившись кинути її на спину. Жінка тільки шикнула, кивнувши головою на випростану ліву руку. Я знизу простежила за її поглядом — аж до пістолета, приставленого до голови Зу.

— Лі… — Чабсів голос здався неприродно високим, але саме вираз очей Зу змусив мене залишатися на місці.

— Підійди, — наказала жінка. — Поволі, руки за головою, і негайно, Лаяме, бо я не можу бути впевнена, що в мене не здригнеться палець. — Вона схилила голову набік.

Тривога, — міркувала я, — тривожна кнопка, де вона? Мій заплічник був запханий десь під переднім пасажирським сидінням. Якби я могла до нього дістатися, якби я тільки могла дотягнутися до дверей…

— Невже? — прошипів Лаям. — І які зараз розцінки? Наскільки вони впали, коли тобі знадобилось три тижні, щоби нарешті наздогнати нас?

Вона ще ширше усміхнулась, вишкіривши значно більше зубів, ніж раніше.

— Ти й досі вартуєш добрих двісті п’ятдесят тисяч доларів, любчику. Маєш цим пишатися. За тебе першого разу заледве дали десять тисяч.

Лаям аж трусився від люті, яка надто його душила, щоби він міг розмовляти. Я чула, як у його горлі застрягав подих. А тоді я збагнула, звідки він про неї стільки знав: саме ця жінка впіймала його першого разу.

— Ти навіть не уявляєш мого здивування, коли твоє ім’я знову вигулькнуло в моїй базі даних здобичі — та ще й за винагороду. Здається, з часу нашої попередньої зустрічі ти ще більшого клопоту завдав.

— Еге ж, — відповів Лаям грубо. — Я старався.

— Але ж, голубе, як же тобі стало розуму утнути таку дурницю: повернутися знов у те саме місце? Чи ти гадав, що я тебе тут не шукатиму? — Жінка нахилила голову в інший бік. — Твої друзяки в обмін на те, щоби я їх відпустила, охоче