Темні уми - Олександра Бракен

— Що таке? — спитав він. — Що відбувається?

Ми із Чабсом перезирнулись, нап’явши на обличчя однаковісінькі усмішки.

— Буди Зу, — мовила я. — Ви повинні почути це.

За словами Чабса, Джек Філдс був другим сином у сім’ї із п’яти дітей і єдиним, хто вижив з гострою підлітковою ідіопатичною нейродегенерацією. Його батько тримав італійський ресторан, а мати померла від раку, коли він був ще дитиною. Джек був непримітним з вигляду хлопчиною, якого ви би просто проминули в шкільному коридорі й навіть не згадали потім. Однак лише цей невидимець з усієї кімнати хоч щось розумів, коли Лаям заводив мову про японські фільми жахів чи дописи на зворотах старих журналів про «Ролінґ Стоунз». Він, як видається, полюбляв розповідати всілякі історії, імітуючи голоси, і багато років видряпував на пристосованій для цього класній дошці обриси нью-йоркських хмарочосів. ССПівці, котрі охороняли їхній бокс, були настільки вражені кожною найменшою деталлю його малюнків, що не заважали йому домальовувати.

Але ще важливіше те, що він з допомогою своїх здібностей полюбляв капостити наглядачам, знімаючи з їхніх пасків предмети, добуваючи вміст їхніх кишень чи кидаючи їм на шляху речі, щоби вони перечіпались та падали у всіх на очах. Якщо послухати Чабса, то ви би повірили, що Джек Філдс — святий, котрий ходить по землі, апостол Господній, котрий після багаторічного самонавчання проповідував власний спосіб використовувати здібності Синіх.

Мабуть, саме тому він був першим, кого табірні наглядачі застрелили пострілом у потилицю тієї ночі, коли діти намагалися втекти.

Лаям кермував мовчки, коли ми доїжджали до околиць міста Петерсбурґ, він тільки раз чи двічі кивнув, підтверджуючи, що найдивовижніші деталі Чабсової історії — правдиві. Він, як і ми, зрадів, коли ми потягнули його послухати радіозвернення, але поволі, за кілька годин потому, настрій у нього зіпсувався. Невдовзі Чабсові історії затихли, як і всі розмови у фургончику.

— Напевно, там справді прекрасно, — промовила я, а потім збагнула, як дивно пролунали мої слова. — Я про озеро Принц.

Лаям здавався не напруженим, а радше вкрай сумним. І саме це мене непокоїло — його занурення в щось таке, звідки його навіть з допомогою знайденої нами розгадки неможливо буде витягнути.

— Переконаний, що ти маєш рацію, — тихо погодився він, а тоді подав вдвоє складену карту. — Покладеш це назад у бардачок?

Певна річ, я нічого не шукала, відчинивши відділення, але он вони зверху — купка зібганих серветок.

Відверто кажучи, я сподівалась побачити конверти чи, щонайменше, сторінку із записника у лінійку. Хоч це й дурниця, яка не мала ніякого сенсу, адже хіба ж у їхньому таборі траплялись дні живопису та ремісництва. Навряд чи їм видавали ручки та папір. Утім, я сподівалась, що листи будуть… більш вражаючими. Адже Чабс та Лаям тримали свої при собі.

Лист Джека лежав зверху, написаний на половині аркуша, що скидався на роздруківку з комп’ютера, складену кілька разів. На звороті аркуша він написав великими літерами батькове ім’я, між великими чорними словами: «СЕКРЕТНІ ДАНІ». Я не поклала карту, а натомість вийняла лист, чуючи лише уривки суперечки Лаяма та Чабса про те, як краще доїхати до озера Принц. Я нічого не сподівалась, коли мої пальці торкнулись зібганої поверхні аркуша, а тоді розгорнули його і почали розгладжувати. У верхньому правому кутку дати не було, просто поспішне й одразу по суті: «Любий тату».

Я не змогла прочитати більше ні слова. Лаям, простягнувши руку, вирвав у мене папірець, трохи зібгавши його в кулаці.

— Що це ти робиш? — вимогливо запитав.

— Вибач, я просто…

— Ти просто що? — гаркнув він. Я відчула, як моє тіло сіпнулось у відповідь. — Це особисте! Не твоя справа, що там написано.

— Лі… — мовив Чабс. Голос його лунав настільки здивовано, наскільки здивованою почувалася я. — Припини.

— Ні, це серйозна річ. Ми не читаємо листи одне одного!

— Ніколи? — спитала я. — А якщо ви не зможете тата знайти, а в листі є підказка про те, де він може бути?

Лаям захитав головою, навіть коли заговорив Чабс:

— Вона слушно каже.

Лаям мовчав, але його руки на кермі тремтіли. Найбільше пеклó його мовчання, і коли мені вже несила було це терпіти, я, перехилившись, увімкнула радіо, благаючи, щоби в ефірі лунала якась пісня Братів Олманів. А натомість Бетті знайшла випуск новин.

«…дітей утримують задля їхнього ж добра, а не лише задля безпеки американського суспільства. Мої надійні джерела в адміністрації Ґрея повідомили, що всі випадки, коли дитину випускали із закладу зарано, призводили до її передчасної смерті. Бо неможливо відтворити лікування, вправи та стимуляції, до яких вдаються у реабілітаційному закладі, щоби зберігати дитині життя».

Лаям кісточками пальців стукнув по кнопці гучності, намагаючись її вимкнути, а натомість тюнер перескочив на наступну