Темні уми - Олександра Бракен

— Точно, — відповів Чабс. — Він настільки захоплюється пошуками в людині добра, що зовсім нехтує ножем, який вона тримає у руці.

— І навіть тоді він, мабуть, звинуватить себе у тому, що та людина взагалі принесла ніж, та вибачатиметься за те, що став такою принадною ціллю.

Саме це найбільше турбувало мене в Лаямові — якби він був ще трохи довірливішим і добросердечнішим, то міг би вважатися ідеальним хлопчиком-скаутом. Як на мене, то був вияв чи то дивовижної впертості, чи то наївності, щоби той, хто бачив стільки смертей і зазнав стільки страждань, досі так беззастережно вірив у те, що кожен є настільки ж відкритим, як він. Це викликало у мене одночасно захват і різке бажання захиститися — і в Чабса, мабуть, теж.

— Напевно, ми обидвоє знаємо, що він далекий до досконалості, як би цього не прагнув, — сказав Чабс, опускаючись на підлогу і спираючись на порожню полицю. — Цей добродій ніколи не був видатним мислителем. Завжди похапцем, похапцем, похапцем робить те, що встрелить йому в голову, а тоді потопає у жалях і ледь не посипає попелом голову, бо, бачте, все пішло коту під хвіст.

Я кивнула, відсторонено граючись діркою на рукаві моєї нової картатої сорочки, яку не помітила, коли вибирала одежину. Почувши розмову Лаяма із Зу, я знала, що він почувається незмірно винним за те, що трапилось у ніч втечі, але скидалось на те, що все могло бути навіть гірше.

— Я потім зашию тобі, — кивнув Чабс на порвану тканину, вистукуючи при цьому своїми довгими пальцями по колінах. — Нагадай мені, добре?

— Хто навчив тебе шити? — запитала я.

Мабуть, цього не слід було питати. Чабс напружив, а тоді випростав спину, так немов я йому за комір кубиків льоду сипнула.

— Я шити не вмію, — відрізав він. — Я знаю, як накладати шви. Шиття — це для краси, а накладання швів — для порятунку життя. Я роблю це не тому, що мені воно видається класним чи веселим. Я шию, щоби практикуватись.

Він пильно подивився на мене поверх своїх окулярів. Щоби переконатися, чи затямила я сказане ним.

— Тато навчив мене накладати шви перед тим, як я почав переховуватись, — нарешті пояснив він. — На випадок надзвичайних обставин.

— У тебе тато — лікар? — запитала я.

— Хірург-травматолог. — Чабс навіть не приховував гордості за свого батька. — Один із найкращих у Вашинґтоні та штаті.

— А мама ким працює?

— Колись вона працювала на Міністерство оборони, але її звільнили, коли відмовилась реєструвати мене у базі даних ГПІН. Не знаю, де вона зараз працює.

— Здається, у тебе чудові батьки.

Чабс пхикнув, але я помітила, що на серці йому потепліло від компліменту.

Хвилини збігали, розмова поволі зійшла нанівець. Я взяла записник Зу та почала гортати його з самого початку. На перших сторінках були переважно малюнки та закарлючки, які згодом поступилися місцем численним сторінкам з математичними задачами. У Лаяма був акуратний і чіткий почерк, як — що мене неабияк здивувало — і в Зу.

— Бетті проїхала 118 кілометрів за три години. Як швидко їхав Лі?

— У тебе є п’ять снікерсів, які треба поділити на трьох друзів. Ти порізала батончики навпіл. Скільки дістанеться кожному із твоїх друзів? Як ти будеш певна, що те, що залишилось, буде поділено порівну так, щоби Чабс не нарікав?

А потім я побачила сторінку з геть іншим почерком — невпорядкованим, з розмазаними літерами. Літери були темніші, так немов той, хто писав, занадто сильно тиснув на папір.

Не впевнений, чи маю ще щось сказати про цю книгу нового, окрім того, що вже сказано. Боюся, мені не спадає на думку розумних думок. Джонатан Свіфт завжди був моїм улюбленим письменником, але я не завжди розумію його іронії впродовж усього роману. Я справді не збагну, як вона може стосуватися Робінзона Крузо, особливо коли він пливе на кораблі до Ліліпутії. І хоча його пригоди з ліліпутами — не найсильніша частина твору, все ж важко знайти деінде дотепнішу взаємодію пародії та оригінальності. Розумію, чому так ретельно цей твір вчать діти в школах уже багато років. Ми знайомимось із Гулівером як з мрійливим молодим чоловіком, котрий шукає пригод будь-де, куди можна дістатись морем, та спостерігаємо, як він упевнено еволюціонує. Якби мені довелося навести найкращий уривок з книги, то ним був би уривок про острів Лапуту, який я залюбки би відвідав, бо моя голова часто витає у хмарах, а вчити цілими днями філософію та математику — то лише мрія. Читаючи роман, я декілька разів відчував, що Свіфт втратив нитку оповіді, позбавившись нагоди довести до пуття свою ідею про те, яким би мало бути ідеальне суспільство. Ви, як читачі, маєте самі це вирішити. Це ідеальна книга для вас, якщо ви полюбляєте літературу, яка змушує замислитись з об’єктивного й раціонального погляду, чи якщо ви мрієте, що одного дня теж мандруватимете по всьому світі.

— Гм-м… — Я показала йому сторінку. — Твоє?

— Віддай, — відповів він. Його обличчя ошаліло від паніки. Не простої паніки — висновуючи з того, як роздувалися його ніздрі й трусилася рука, мені здалося, що я його перелякала до смерті. Мені стало шкода його. Я