Темні уми - Олександра Бракен
— Чому ні? — запитала я, розвертаючи її обличчям до себе. — Тобі ж воно подобається?
Вона не підвела очей, але я помітила, як вона згідливо кивнула.
— То в чому річ?
І знову миттєвий позирк у куточок дзеркала. Її долоні розгладжували спідничку, але вона цього навіть не зауважувала.
— Ось так! — мовила я. — І жодних тобі проблем. Ходімо пошукаємо щось іще.
Потім вона захотіла знайти щось для мене. Не дивно, що відділ одягу для дорослих розікрали мародери. Мій вибір, здається, зводився до мисливського спорядження та робочих комбінезонів. Після кількох терплячих пояснень того, чому мені не потрібна шовкова синя з жовтими соняхами нічна сорочка чи спідниця з маргаритками, вона з виразом цілковитого та безмежного відчаю змирилась, що я поміряю лише джинси та прості футболки.
А потім вона показала на стійку з бюстгальтерами за моєю спиною, і тоді частина мене захотіла сховатися під купою забракованих дитячих піжам і померти там. Літери та цифри на ярличках були для мене китайською грамотою, і я майже очікувала, що Зу розсміється, коли мої очі сповнили перші сльози розпачу.
Нечасто траплялося, щоби я зупинялась і думала: Якби мама зараз була зі мною! Але тепер я принаймні розуміла, що те, що я їй зробила, вже ніколи не зможу виправити. Вона більше ніколи не зможе впізнати мене, а я більше не зможу ні про що інше думати, як про її очі, коли вона поглянула на мене того ранку. Неймовірно, як мої почуття до неї за хвилину змінилися; однієї миті я пригадувала, як вона вона розчісує мені волосся, а ще за мить — лютувала, бо вона покинула мене. Що не навчила мене, хоч і зобов’язана була це зробити, як мені жити в моїй власній шкурі та бути дівчинкою.
Але справді, чия у цім провина?
Губки в Зу замислено зморщилися, брови збіглися докупи, коли вона оглядала Еверест спідньої білизни перед нами. Вона почала знімати по одному кожного розміру, жбурляючи мені, допоки ми обоє без усілякої причини дурнувато не розреготались.
Нарешті я знайшла те, що, як мені здалось, личило мені. Важко було сказати: вони всі були такими до біса незручними із цими дротиками та колючими шлейками. Поки я знімала плаття, перевдягаючись, Зу радо зібрала собі костюмчик, який був ніби з журналу мод: рожева сукенка, під нею — білі леґінси та джинсовий жакет, хай і на один чи два розміри завеликий. Решту дібраних нею речей ми позапихали у заплічник із соняшниками, який я зняла для неї з вітрини. Тепер, коли Зу розжилася на власні речі, вона вирішила довести справу до кінця, підібравши речі ще й для хлопців.
Коли ж я знайшла їй нову пару тенісок із рожевими шнурками, вона, обхопивши мене за стан, по-справжньому обійняла, немовби прагнула втиснути у мене подяку. І хоча Зу не надто вразили короткі чорні черевики, які я знайшла для себе в чоловічому відділі, вона не намагалась змусити мене взяти інші — на рівній підошві з торочками чи вбивчо високими підборами.
Зу саме акуратно складала застібнуту сорочку, яку обрала для Чабса, коли я дещо пригадала.
— Я зараз, — мовила я. — Чекай на мене тут, добре?
За кілька хвилин я знову знайшла той ряд між полицями. Ми з Лаямом так швидко його проминули, простуючи у задню частину магазину, що я була не зовсім певна, чи не вигадала їх. Але ось вони, просто над всіляким мотлохом для прибирання, — яскраво рожеві гумові рукавички, що звисали поміж моря звичних жовтих.
— Агов, Зу, — покликала я, повертаючись до неї. Я погойдувала ними, чекаючи, поки вона розвернеться. А коли вона обернулась, то буквально роззявила рота. Зу настільки приголомшили нові рукавиці, що вона йшла із випростаними руками — так, мабуть, мала би милуватися якась принцеса новою колекцією коштовностей на своїх пальцях та зап’ястках. Поки ми обходили магазин, я бачила, як вона робила реверанси і крутилась у своїй обновці, як витанцьовували її ніжки опісля всього, що трапилось на касах. Спостерігаючи за нею, відчуваючи, як радість сповнює мої груди, я теж геть забула про побите скло та миготливі дисплеї моніторів. Ми повернули в ледь освітлений відділі косметики, і я заледве стримувалася, щоби не всміхатися.
За мить нас знайшов Лаям, саме коли Зу заплітала мені косу, насамкінець зав’язавши її блискучою гумкою. Я сіла на підлогу, а вона на полицю за мною, наче якась королівна з казок. «Чудово!» — мовила я, коли вона простягнула мені уламок дзеркала.
— Ти — неймовірна!
І винагородою мені за ці слова було відчуття її пташиних тоненьких рученяток, що обвилися навколо моєї шиї. Я розвернулась до неї обличчям, бо хотіла, щоби вона побачила моє обличчя — щоби вона побачила, як щиро та серйозно я промовила ці слова, тому повторила: «Ти — неймовірна!»
— А ви, як я бачу, знайшли собі справу.
Лаям зіперся об торець стелажу, звівши брови. Зу помчала йому назустріч, виймаючи сорочки та шкарпетки, що їх вибрала для нього.
— О Боже, дякую! Та Чабс у штани надзюрить, коли це побачить! — Він погладив
