Темні уми - Олександра Бракен

— Авжеж. Більшість соцмереж зникли, а у всіх поштових системах обов’язково перевіряють повідомлення, що пересилаються на сервери.

Він повернувся до решти хлопців, котрі всі як один витріщались на мене з різним ступенем інтересу та зацікавленості. Гадаю, Кевін — чи то був Кайл? — взагалі не зводив з мене очей упродовж усього мого перебування там.

— А як же тоді ви?

— Завиграшки, — сказав Ґреґ, вкрай недоладно підморгуючи мені. — Ми скористалися тим, що лишилося. Я замовив оголошення у місцевій газеті мого рідного міста, написавши послання так, що його міг би зрозуміти тільки мій брат.

Мені навіть позирати не треба було, щоби побачити, як у Чабса звузилися очі. Він стояв поруч зі мною весь напружений.

— А хто заплатив за оголошення? Та ж не опублікували його тобі задарма, хіба ні?

— Ні, Невловимий Хлопець заплатив, — мовив Ґреґ. — Він усе для мене влаштував.

Я випросталася, відкопнувши ногою кілька обгорток фольги.

— Ви справді зв’язувались із Невловимим?

— О, звісно… він ніби… Бог, — мовив Колінз, різко видихнувши. — Він нас всіх згуртував. Дітлахів з усієї Нової Англії та Півдня. Усіх кольорів. Старших, молодших — всіх. Кажуть, що ССПівці не потикаються у його містечко, позаяк бояться. Ще кажуть, що він підпалив свій табір і вбив солдатів, яких послали, щоби його схопити.

— А хто він такий? — поцікавилася я.

Усі четверо всміхнулись один до одного, а через тіні аварійних вогнів, що стрибали по них, їхні посмішки видавалися ще зловіснішими.

— Що ще? — питав Чабс, з ненаситністю всотуючи кожне слово. — Як він спромігся переслати гроші за рекламу? Яка Іст-Рівер, де вона?

Я глянула через плече на Лаяма, котрий стояв за моєю спиною, обіпершись на холодильник, у якому колись зберігались обіди з напівфабрикатів. Він увесь час якось дивно мовчав, міцно стиснувши губи, без жодних емоцій на обличчі.

— Вони чудово організувалися в Іст-Рівер, — сказав Колінз, — але якщо ви хочете знайти Іст-Рівер, ви повинні знайти його самотужки.

— Скидається на те, — нарешті озвався Лаям. — А там багато дітей?

Четвірка замислилась.

— Кілька сотень, але не тисяч, — відповів Ґреґ. — А що?

Лаям захитав головою, але я здивувалася, помітивши у цьому рухові натяк на розчарування.

— Просто цікаво. Більшість із них, мабуть, ніколи не були в таборах?

— Деякі не були, — знизав плечима Ґреґ. — А багатьох знайшли після того, як ті повтікали від розшуковців чи ССПівців.

— А у Невловимого… у нього нема… — Лаям ніби завагався, добираючи слова. — У нього ж немає планів щодо цих дітей, чи є такі? Яка його кінцева мета?

Мабуть, всім це питання видалося якимось химерним, яким, власне, і було. І тільки коли Ґреґ відповів: «Немає кінцевої мети. Просто вижити, мабуть», — я збагнула, що я жодного разу не замислилася над тим, чому Лаям прагнув відшукати Невловимого. Я просто припустила, що він, як і всі інші, прагне знайти його, щоби повернутися додому та передати Джеків лист, але якщо справа не в цьому, то чому раптом так спалахнули Лаямові очі? Він запхав долоні в кишені куртки, але я бачила за обрисами, що вони стискаються в кулаки.

— А як щодо того, у якому напрямку шукати? — запитала я.

— Ну, що ж… — Щось змінилось у виразі обличчя Ґреґа, слизька усмішечка розповзлася по ньому, коли він опустив вільну руку мені на ногу. Брати Кайл та Кевін, котрі ні слівцем не прохопилися, відколи ми посідали в їхньому імпровізованому таборі посеред вишикуваних рядами холодильників, зараз поглядали один на одного з ідентичним обізнаним виразом обличчя. Я намагалась проковтнути огиду, що підступала до горла.

— Переконаний, вони радо вітатимуть вас, — мовив Ґреґ, в той час як його пальці повзли вище — від мого черевика до щиколотки. Я почала відсуватись, але спинилась, коли він додав: — То справді чудове місце біля узбережжя, але там небагато дівчат. Їм би пригодилося щось… на що так приємно дивитись. — І його пальці знову поповзли угору, по моїй нозі. — Вам треба прямувати туди. Це безпечніше, ніж коли вас схопить котрась із банд. Навколо Норфолка крутиться банда Синіх. Лихі хлопці. Відбирають одяг просто з тебе. Певний час тут ошивалася банда Жовтих, але хлопець з нашого табору каже, що їх усіх загребли ССПівці.

Для мене ця справа з бандами геть нова. Це діти, що збилися в якісь групи і, ховаючись від ССПівців, допомагають одне одному? Дивовижно.

Ґреґова тепла, м’ясиста рука продовжувала повзти догори, допоки не обхопила й не стиснула моє коліно — а далі пройти у нього вже не було шансів. Я відчула якийсь плин у голові, шум, що притлумив навіть мою лють, а потім, заплющивши очі, побачила миготіння картин. Виблиск жовтого шкільного автобуса, що їде багнистою дорогою. Розмите жіноче обличчя, її губи тихенько наспівують пісню. Омахи від багаття, що здіймаються в нічне небо. Обличчя Кевіна і Кайла, нахилені до чогось, схожого на радіо з годинником, посеред розтрощеної крамниці електротоварів: числа на годиннику зростали, але не показували час. Вони світились електронним зеленим світлом у темряві: 310, 400, 460, 500, допоки нарешті не