Темні уми - Олександра Бракен
— Припиніть! — закричав Лаям. — Ми…
Трапляються звуки, які, почувши, вже ніколи не забудеш. Хрускіт кісток. Пісенька із фургончика з морозивом. Застібка-липучка. Клацання запобіжника у гвинтівці.
Ні, міркувала я. Не зараз — не тепер.
Ми прослизнули до кас і зупинились, ударившись об щось металеве, і цей удар вибив із наших тіл усі відчуття. На мить, перед тим як знову яскраво спалахнули нещодавно згаслі вогні магазину, запала болісна тиша. А потім засвітилась каса, повернувся до життя конвеєр — спочатку одна смуга, потім наступна, і наступна. Всі до одної, як солдати, що підкоряються наказу. Пронумеровані позначки над ними замиготіли то жовтим, то синім, як дюжина застережних сигналів, швидше, ніж мої очі встигали зауважувати.
Спочатку я подумала, що це білий шум, бо й охоронна сигналізація будівлі, і система домофонів з телевізійними дисплеями увімкнулися одночасно, звертаючись до нас сотнями різних голосів. На стелі почергово вмикалися світильники, вперше за багато років заливаючи світлом порожні, запилені відділи.
Ми з Лаямом озирнулись і побачили Зу, котра приклала голу долоню до каси. Чабс стояв поряд із сполотнілим обличчям. За кілька секунд після того, як Зу «оживила» магазин, лампи на касах почали вистрілювати, наче хлопавки, розсипаючи навколо море біло-синіх іскор і скла.
Мабуть, оцими спалахами та вибухами вона хотіла лише на певний час відволікти від нас увагу нападників, аби ми мали змогу втекти. Краєм ока я побачила, як вона махає до нас рукою, але установка під іншою рукою Зу розжарилася до моторошного світіння. Я відчула, як раптом щось невидиме, яке тримало мене, зникло, але страх продовжував тримати мене у своїх залізних лещатах. Вона не відходила від установки. Напевно, у нас з Лаямом промайнула однакова думка — однаковий обпікаючий страх, — позаяк ми смикнулися, щоби зіп’ястися на ноги, і водночас закричали до неї припинити це.
— Зупиніть її! — вигукнув хтось, перекрикуючи сирени.
— Зу, відпусти! — Лаям підвівся, але спотикнувся об тюбики із сонцезахисним кремом та баночки зі спреєм проти комарів із найближчої полиці. Я побачила, як він звів догори руки, готуючись відкинути звідти Зу, використовуючи свої здібності, але Чабс випередив його. Стягнувши рукавицю з іншої руки Зу, він надів її на свою, а тоді заледве відірвав її руку від металу.
Світло згасло. Але перед тим як над головою вибухнули лампи, я побачила обличчя Зу, яка вийшла із трансу, у який була занурена. Краї її великих очей почервоніли, коротке чорне волосся стало дибки, а на розчервонілому овальному обличчі чітко проступило ластовиння. Завдяки раптовій темряві Лаям зміг збити з ніг Зу та Чабса.
А потім, як маленьке диво, знову замиготіло аварійне освітлення.
Першими заворушились не ми. Я зараз мала змогу чітко бачити, як наші нападники перелазять через купи понищених білих полиць. Усього їх було четверо, всі у чорному, кожен із піднятим і готовим до стрільби пістолетом. Як і майже завжди, першою моєю думкою від споглядання людей у чорному була думка про втечу. Кликнути інших і давати драла!
Але то були не ССПівці. І навіть не дорослі.
То були діти, як і ми.
15
Щойно вони підійшли ближче, я побачила їхній різношерстий чорний одяг і чорномазі лиця. У всіх були худющі руки-ноги і запалі щоки, так наче за короткий проміжок часу вони неабияк виросли.
Усі хлопці приблизно мого віку.
Зі всіма можна завиграшки впоратися, якби до цього дійшло.
— Ісусе Христе! — озвався найближчий до нас, чухаючи свою руду кучму волосся. — Казав же вам, треба було спершу мінівен перевірити.
З-за уламків сяйнула білява голова Лаяма.
— Якого дідька, дурні, ви тягнете? — гаркнув Лаям.
Почувся ще один звук, немов занявчало кошеня. Чи заплакала маленька дівчинка.
Я залізла на ящик з акційними дисками, щоби краще бачити. Зу сиділа на підлозі, виставивши свою почервонілу долоню перед Чабсом, котрий, примруживши очі, пильно придивлявся до неї. Без окулярів, що гніздились на носі, він мав вигляд зовсім іншої людини.
— З нею все добре, — мовив він. — Опіків немає.
Раптом Лаям наче виріс коло мене, обіпершись на моє плече, щоби зберегти рівновагу, коли він став на одну із перекинутих полиць.
— Усе ок? — запитав він.
— Добре, — відповіла я. — Замудохалася. А ти?
— Добре. Замудохався.
Я була переконана, що мені