Темні уми - Олександра Бракен

Що це могло бути?

Гадаю, кожен, хто тут побував, Псі чи не Псі, приклався до того, щоби перетворити цей заклад у спогад. Гострі відчуття, особливо жаху та відчаю, залишили свій запах у повітрі, що луною докочується до будь-кого, хто має нещастя повернутися в ці стіни знову. Я почувалася так, ніби темрява гладить мене під підборіддям, пошепки прохаючи нахилитися і вислухати її таємниці.

Тут трапилося щось страшне, — міркувала я, відчуваючи мороз поза шкірою. Вітер свистів крізь розтрощені двері, ніби наспівуючи бунтівливу пісню, від чого в мене на потилиці волосся ставало дибки.

Мені кортіло піти геть. Небезпечне це місце. У таке місце не можна приводити ні Зу, ні Чабса — чому ж Лаям досі невпинно простує вперед? Над головою вмикалося і вимикалось аварійне освітлення, від чого стояв такий зумкіт, наче від коробки зі спійманими мухами. Все під ними тонуло у хворобливо зеленому світлі, і що далі й далі він просувався по першому проходу, тим певніше здавалося, що темрява, яка зачекалася наприкінці, ось-ось проковтне його цілком.

Я вибігла у море порожніх металевих полиць, частина яких була перевернута набік, а частина похилими рядами перехнябилася на інші, і всі вони гамузом наче прогнулися під якимсь невидимим тягарем. Мої кросівки поскрипували, поки я, хитаючись, проходила крізь море розсипаних по підлозі лосьйонів, бальзамів для зубів і лаку для нігтів. Те, що в минулому видавалось таким потрібним, таким життєво необхідним, перетворилося на щось забуте і нікчемне.

Коли я знов наздогнала Лаяма, мої пальці зімкнулися на м’якій гладенькій шкірі на рукавах його куртки. Відчувши це, Лаям обернувся, і в його блакитних очах з’явилося здивування. Я відступила на крок і прибрала руку, в шоці від самої себе. Цей жест видався мені природним, я взагалі не замислювалася над ним, а просто відчувала нагальну і гостру потребу бути ближче до нього.

— Мабуть, нам краще забратися звідси, — прошепотіла я. — Щось у цьому місці не так. — І це «не так» жодним чином не стосувалося дивного завивання вітру та птахів, що метушились угорі на кроквах.

— Усе буде ок, — сказав він. Лаям стояв спиною до мене, але витягнув руку з кишені. І та рука попливла крізь темряву назустріч мені. Не знаю, чи він хотів цим рухом показати мені йти вперед, чи щоби я вхопилася за неї, проте я не могла змусити себе зробити ні першого, ні другого.

Ми йшли поруч у задній правий кут магазину. Здавалось, що про цей відділ з усім його залізяччям і розкиданими лампочками чомусь забули, або ж тим, хто до нитки обібрав усі інші полиці, він видався не настільки важливим.

Я одразу побачила, куди ми прямуємо. Хтось облаштував там свій власний маленький табір, використавши ясно-сині басейни як матраци. На кулері громадилися кілька порожніх ящиків з-під крекерів та капкейків, а на самій вершині цього громаддя покоїлися маленьке бездротове радіо й увімкнутий ліхтар.

— Вау, очам не вірю, що все це ще досі тут. — Він стояв за крок позаду мене, склавши руки на грудях. Я простежила за його поглядом аж до десятої виїмки на потрісканих білих плиточках, котрим майже вдалося відвернути мою увагу від аплікації із плям крові, що запеклася на підлозі під ногами Лаяма.

Я вже відкрила було рота, проте Лаям випередив мене.

— Вони старі, — поспіхом промовив він, так ніби це мене мало втішити.

Лаям, простягнувши руку, силувано усміхнувся. Видихнувши, я простягнула свою.

І майже тієї самісінької миті, коли наші руки торкнулись одна одної, я побачила.

Аварійне освітлення біля задньої стіни в цьому відділі, наче прожектор, спалахнуло аж до сліпучого сяйва, освітивши величезну чорного кольору літеру Ψ, а з нею і велетенський напрочуд промовистий напис: «АНУ ЗАБИРАЙТЕСЬ».

Товсті та нерівні літери немовби плакали. Затріщавши, освітлення з гучним клацанням згасло знову, але я, попри це, облишивши Лаямову руку, кинулась уперед, просто до написаних аерозолем літер. Бо запах… і спосіб написання… Я торкнулася пучками пальців псі-символа — вони зробилися липкими. Чорними.

Свіжа фарба.

Щойно Лаям підійшов до мене, як я відчула якесь дивне печіння просто в серці. Я опустила очі, сподіваючись побачити іскру, від якої зайнялося спереду смішне плаття Зу, а потім я падала, і Лаям падав на мене. І ось ми вже лежимо на підлозі, наче дві маргаритки, що проросли крізь виїмки у плиточках підлоги.

Лаям плечем ударив мене у груди, вибивши з легень усе повітря. Я спробувала підняти голову, але ця вагота — ця важка, невидима кам’яну брила — наче припечатала мене горілиць, а зверху на мені пластом лежав Лаям.

Через холодну підлогу холонула спина, але я цілком зосередилась на важкому тягареві — його плечі на моїй щоці. Наші руки були затиснуті десь поміж нами, і на мить у мене виникло тривожне відчуття, що я вже ніколи не зможу з’ясувати, де один із нас починається, а інший закінчується. Він важко зглитнув, а був настільки близько, що я розчула, як у нього кров біжить по сонній артерії.

Лаям заворушився, щоби підняти голову, напружуючи всі м’язи спини.

— Ей, — прокричав він, — хто тут?

У відповідь — ще один удар невидимих рук. І зненацька ми покотились по підлозі, і чути було