Темні уми - Олександра Бракен

Я підвелася з підлоги, допомагаючи їм позбирати речі та весь дріб’язок, що ми планували забрати із собою. Зібравши все, ми поволі, знехотя почовгали назад до всіх інших. Кожен із нашої трійці розумів, що коли ми тільки виринемо з цієї миті спокою, то вона мине навіки.

Щойно Зу відбігла на кілька кроків від нас, Лаям, обернувшись, промовив до мене:

— Дякую, що забрала її. Я радий, що ти здогадалася, що я мав на увазі. — І він грайливо смикнув мене за косу. — Я просто хотів їх іще про дещо розпитати.

— І ти не хотів, — я кивнула на Зу, — щоби вона чула?

Він опустив погляд на свої черевики, а коли знову глянув на мене, вуха у нього почервоніли.

— Так, але ще й тому, що… ти відволікала їх.

— Що? Шкода, звичайно, що я погрожувала їм чи хай там що, але…

— Ні… відволікала їх, — повторив Лаям, — своїм обличчям.

— О, — швидко опанувала я себе. — Дізнався від них щось корисне?

— Назви кількох більш-менш дружніх банд, кількох міст, перекритих через повстання — і все таке. Я просто хотів зрозуміти, що відбувається у Вірджинії.

— Я про Невловимого, — мовила я, мабуть, занадто нетерпляче.

— Нічого, чого ми ще не знали. Вочевидь, кожен повинен давати якусь таємну клятву, що не розкриє більше нічого, окрім цього, що вже відомо всім. Цілковита маячня.

— Вони справді тобі більше нічого не розповіли? — перепитала я.

Лаям подивився під ноги.

— Ґреґ зробив нам пропозицію — запропонував обмін, але ми відкинули її.

— Чого він хотів? Що було наскільки цінним, що вони не захотіли обміняти це на єдину річ, яка би возз’єднала їх з родинами? Чорна Бетті?

— Пусте, — мовив Лаям безапеляційним тоном. — Якщо цим тугодумам вдалося, то і ми теж знайдемо Іст-Рівер, я впевнений. Коли-небудь.

— Так, — підтвердила я, засміявшись. — Саме так.

Краєм ока я спостерігала, як він, закинувши речі на плече, не зводив пильних очей з місця, де Зу стрибала та бігала поміж банок та старих журналів.

Коли ми проходили повз, я глянула на обличчя білявої кінозірки, в очі мені впав заголовок під її обличчям: «ВОНА НАРЕШТІ РОЗПОВІСТЬ УСЕ».

— Можна тебе про щось спитати?

— Звісно, — мовив він. — Що таке?

— Чому ти шукаєш Невловимого Хлопця? — спитала я.

Я відчувала на собі його погляд і знала, як він зараз пояснюватиме: «Тому що хочу допомогти Чабсу і Зу дістатися туди та спробувати доставити Джеків лист. Тому що тобі потрібно додому чи?..»

— Ти питаєш про якусь конкретну причину? — голос його лунав спокійно. Він перевіряв мене.

— Те, що ти вивідував у них про табори, — пояснила я. — Мені здавалося, що ти прагнеш щось вивідати.

Лаям довго не відповідав, аж поки перед нами не замаячіли намети, напнуті для ночівлі. І навіть тоді то була не зовсім відповідь.

— А ти чому хочеш знайти Невловимого Хлопця?

— Бо я хочу побачити мою бабусю. Бо я хочу збагнути, як контролювати мої здібності, перш ніж вони знищать усіх, кого я люблю. Але ти так і не відповів на моє питання.

Зу проскочила крізь полог нашого намету й у світлі ліхтаря побачила радісне обличчя Чабса. Коли вона віддала йому нові речі, він міцно обійняв її, піднявши над підлогою.

— Так само, як і ти, — відповів він. — Я тільки хочу повернутися додому.

— А де твій дім?

— Бач, яка чудасія, — відповів він. — Колись то начебто була Північна Кароліна, але я вже й сам сумніваюся.

Ми хвилину не зводили одне з одного очей, стоячи майже впритул, а коли він відкинув для мене полог намету, я не могла не замислитись над тим, чи він так само легко купився на мою напівправду, як я купилася на його.

Минула година, а може, трохи більше, перш ніж дихання Лаяма вирівнялось і він захропів. Він спав на спині, поклавши руки на м’яку фланелеву сорочку. Обличчя, на якому раніше немовби проступали давні, болісні тіні, знову помолодшало. Через свою щетину та кремезну статуру він справді скидався на двадцятирічного, але він нікого не надурить, коли заскочити його вві сні.

Голова Лаяма була повернута до Зу, котра спала поміж нами під горою ковдр, що не