Темні уми - Олександра Бракен

Мій біль знову заступив страх. Якщо вона знайде Іст-Рівер, тоді… Я навіть не можу уявити наслідків.

А Лаям, висновуючи з його вигляду, міг. Його пальці аж побіліли від тих зусиль, з якими він тримався своїми руками за волосся.

— Якщо я можу виторгувати стільки за тебе, уяви, скільки матиму за цілий табір таких дітлахів, — сказала вона. — Вдосталь, щоби викупити собі повернення додому, тому, гадаю, маю тобі за це подякувати. Ти гадки не маєш, скільки треба грошенят, щоби змусити якогось чиновника заплющити очі та випустити людину із охопленої епідемією країни.

Подальша німотна мить була оглушливою, тому що я точно знала, що він відповість.

— Якщо відпустиш їх, забереш мене, — відповів він, досі тримаючи руки за головою. — Я буду чемним.

— Ні! — закричав Чабс. — Не…

Жінка не розмірковувала навіть миті.

— Ти з дурної голови вирішив, що я робитиму тобі ласку? Ні, Лаяме Стюарте, я заберу вас усіх, навіть ту дівку — мабуть, тобі варто зважити на її стан, перш ніж починати торгуватися.

Він перевів погляд у мій бік, помічаючи нарешті, як по моєму обличчю струменіє кров. Я намагалась дивитися вперед, коли зробила дрібнесенький крок назустріч.

— Гадки не маю, звідки ти взялася, мала, але запевняю, що місце, куди ми поїдемо, не надто приємне.

Я не повернуся.

І ніхто з нас. Якби я могла хоч щось вдіяти!

— Підійди, — мовила вона, не зводячи з мене очей, але досі тримаючи на прицілі Лаяма. — Спочатку ти, мала. Я по-особливому про тебе подбаю.

Я наближалась крок за кроком, не звертаючи уваги на часте дихання Лаяма і шум у моїх вухах. Я перевела погляд із Чабса на Зу, потім на жінку з самовдоволеним обличчям. Всі дивилися на мене.

Усі знатимуть.

І ніхто потім не захоче мати зі мною справи.

— Обертайся, — гаркнула жінка.

Вона мигцем глянула в той бік, де побіля столів для пікніків усе ще валявся її напарник. Побачивши, що вона трішки послабила хват на руків’ї пістолета, оскільки відвернула свою увагу, я скористалась нагодою.

Моє коліно стрімко злетіло угору, поціливши їй точно під груди. Пістолет випав і забрязкотів по підлозі, і я почула, як Лаям за два кроки наблизився до мене, проте якимось дивом я виявилася швидшою. Кров юшила та стікала по моєму обличчі, скрапуючи з підборіддя. Жінка вирячила очі, коли моя рука почала стискати її незахищене горло, а тоді почала падати на задні двері Бетті. Коли ж наші погляди перестрілися, я вже знала, що вона — моя. Мене про це сповістив біль, що вибухнув десь у голові.

Прослизнути в її розум було так само легко, як зітхнути. Коли я побачила, що її зіниці звузилися, за мить знов повернувшись до нормальних розмірів, то почувалася так, ніби хтось обгородив мій мозок колючим дротом, стягуючи його з кожною секундою.

Краєм ока я зауважила обличчя Чабса з виряченими очима. Коли він намагався підвестися, я ногою знову збила його на землю.

Ні. Ще небезпечно. Ще зарано.

Жінка роззирнулась безтямним поглядом широко розплющених очей. І тоді в моїй голові запульсував біль. Та-та-та-та-та-та… Я не могла збагнути, чи то моє серце, чи її.

— Віддай йому гвинтівку, — наказала я, схиливши голову в той бік, де, як я знала, стоїть Лаям. Коли вона не поворухнулась, я проштовхнула крізь оксамитно-чорні обриси її мозку образ того, як вона виконує мій наказ. Я не змогла змусити себе поглянути на реакцію Лаяма, коли вона вклала чорну гвинтівку в його витягнуту руку.

— Послухай мене дуже уважно, — сказала я, відчуваючи у роті гіркий смак крові. — Ти розвернешся і підеш через трасу. Ти… підеш он у той ліс і йтимеш цілу годину… потім сядеш посеред лісу і не ворушитимешся. Не їстимеш… і не спатимеш… не питимеш води, байдуже, хоч як би сильно хотіла цього. Ти не поворухнешся.

Уявити всі ці дії, а тоді проштовхнути в її голову послання, щоби вона їх виконала достеменно, як сказано, стало важче. Не тому, що ослабла моя рука, а тому, що ослабла моя свідомість.

Ти можеш, — запевняла я себе. Байдуже, що мене ніхто ніколи не вчив цього чи що я ніколи не практикувалась. Зрештою, це все тільки інстинкт. Те, що закладено в мені.

Я заплющила очі та взялася до справи, відсортовуючи потьмянілі спогади, що миготіли за її очима. Ось я їду трасою, тримаючи одну руку на кермі, а іншою показуючи на парковку попереду. Припаркувавши заднім ходом автівку, майже заховавши її за деревами, я пішла в напрямку чорного фургончика на стоянці. Я вхопилась за цей спогад, вдихаючи аромат дощу і трави, відчуваючи легкий вітерець, поки її напарник дійшов до машини, тримаючи готову для стрільби гвинтівку.

Я виштовхнула цей спогад з її голови, уявивши тільки повітря на тому місці, де стояла Бетті. Відстеживши спогади аж до допиту хлопчиків у Волмарті, до таємниці, яку вони розповіли про Іст-Рівер. Образи вислизнули,