Темні уми - Олександра Бракен

Я, відштовхнувшись, звелася на ноги. Це моя домівка! — хотіла я прокричати. — Ви — мої батьки! Але горло наче саме собою склеїлось.

— Можеш розповісти мені, — мовив він дуже ласкаво. — Я не дозволю, щоби хтось тебе скривдив. Просто скажи, як тебе звати, а потім підемо у відділок і декому зателефонуємо…

Гадки не маю, що саме з його слів нарешті зламало мене, але перш ніж я змогла зупинитись, я накинулась на нього з кулаками, б’ючи його знов і знову, немов це могло повернути йому здоровий глузд.

— Я ваша дитина! — горлала я. — Я Рубі!

— Треба заспокоїтись, Рубі, — мовив він до мене, хапаючи мене за зап’ястки. — Все буде гаразд. Я зателефоную у відділок, а потім підемо.

— Ні! — пропищала я. — Ні!

Відсунувши мене від себе, він підвівся і попростував до дверей. Я нігтями вчепилася ззаду в його руку і почула, як він закректав від болю. Зачиняючи двері, він навіть не обернувся.

Я стояла сама-самісінька у гаражі, за кілька кроків від мого синього велосипеда. Від намету, який ми більше десятка разів використовували під час відпочинку, від санчат, на яких я заледве не зламала руку. Повсюди у цьому гаражі та у будинку були шматочки мене, а мої мама і тато не могли скласти ці шматочки докупи. Вони не бачили перед собою складеного пазла.

Проте, мабуть, вони все-таки побачили мої фотографії у вітальні чи піднялися нагору у мою неприбрану кімнату.

— …це не моя донька Рубі! — доносилися крізь стіни мамині крики. Вона розмовляла з бабусею, певна річ. Бабуся її поставить на місце. — У мене нема дітей. Вона не моя — я вже їм телефонувала, не пхайся, я не навіжена!

Мені довелося ховатися. Не можна, щоби вони забрали мене у поліційний відділок, але я не могла й набрати 911, щоби звернутися по допомогу. Може, якщо я перечекаю, вони видужають самі? Я кинулася до бочок на іншому боці гаража, протиснувшись перед маминою автівкою. Ще крок чи два — і я б застрибнула в найближчу бочку та заховалась під купою дрантя. Але гаражні ворота почали підніматися раніше.

Не цілком, але достатньо, щоби побачити сніг на під’їзній дорозі, газон і нижню частину темного мундира. Я сіла навпочіпки, рукою затулившись від сліпучо-білого світла, яке наче осліпило мене. У голові почало стукотіти, у тисячу разів сильніше, ніж перше.

Чоловік у темному мундирі став у снігу навколішки, його очі ховалися за сонцезахисними окулярами. Я раніше його ніколи не зустрічала, але, звісно ж, я не знала всіх офіцерів із татового відділку. Цей був чи не найстаршим за віком. Пригадую, мені тоді спало на думку слово: «суворіший».

Він помахав мені рукою, щоби я виходила, а тоді сказав:

— Ми прийшли, щоби тобі допомогти. Прошу, виходь.

Я зробила невпевнений крок, потім ще один. Цей чоловік є офіцером поліції, — переконувала я себе, — мама з татом захворіли, і їм потрібна допомога. Що ближче я підходила, тим темнішим видавався його темно-синій мундир, так немов він наскрізь промокнув під дощем.

— Мої батьки…

Офіцер не дав мені договорити.

— Виходь, серденько. Тепер ти у безпеці.

І тільки коли я босими ногами заледве торкнулася снігу, а чоловік намотав моє довге волосся на свій кулак і протягнув мене крізь ледь підняті ворота, тоді я зрозуміла, що мундир на ньому — чорний.

Коли навколо мене нарешті засіріло світло, за обрисами заднього сидіння і запахом штучного лимонного миючого засобу я зрозуміла, що перебуваю всередині Бетті.

Фургончик був не заведений, стояв на місці, а піді мною не пролітав асфальт, але у замку запалювання стирчали ключі й було ввімкнено радіо. Боб Ділан шепотів у динаміках перший куплет пісні «Залишайся молодим».

Пісня раптом обірвалась, а натомість залунав схвильований голос діджея.

— …перепрошую. — Чоловік видав знервований смішок. — Не розумію, чому система таке ввімкнула. У плей-листі цієї пісні нема. Гм… повернемося до… музики. Цю пісню замовив Біл із Саффолка. Слухаймо «Ми заберемося з цього місця» від гурту «Енімелз».

Я розплющила одне око й спробувала сісти, але марно. У голові так немилосердно пульсувало, що мені довелося зціпити зуби, аби не знудило. Мабуть, минуло добрих п’ять хвилин, поки я відчула у собі вдосталь сил, щоби простягнути руку та намацати на правій скроні епіцентр болю. Мої пальці пройшлися, наче щіткою, по горбкуватій, підпухлій рані, відчуваючи кожен грубий стібок, що утримував її воєдино.

Чабс.

Я випростала перед собою праву руку. Вона марно і сонно хиталась, поки знову не сповнилась кров’ю. Як наслідок — вогонь і голки. Але біль — то добре. Він пробудив усю мене від непіддатливого сну.

І не дав мені забути.

Треба йти, — міркувала я. Поки вони не повернулися. Думка про те, що я побачу обличчя будь-кого з них, сповнювала мене відчуттям, наче мої груди ось-ось вибухнуть.

Вони знають.

Вони знають.