Сигнали з Всесвіту - Володимир Бабула

— Відколи це ми «викаємо»? — спалахнув Грубер.

— Пан Грубер почуває себе вже володарем Кварти і забуває друзів… А оте вічне очікування впливає мені на нерви. Вісім років корчити з себе розумненького хлопчика, який слухається матусі, — це понад силу навіть слонові, а він таки силу має!

— Не сваріться, друзі! Грубер вчинив по-дурному, і, сподіваюсь, цього більше не буде! — встряв до суперечки Краус. — Найголовніше, що мислячих створінь, які нам потрібні, виявлено. А ми вже з ними якось упораємось. І з нашими товаришочками також. Радійте з того, що тут не трапилось так, як на планеті Ікс, що тут ми не гуляємо кладовищем після атомної війни… Грубер має рацію тільки в одному: не можна даремно гаяти часу, треба діяти. Зброю маємо, тож рушаймо в місто як делегація нашої експедиції.

— Зараз?! Уночі?! — перебив його Грубер. — Хочеш дістати несподівано кулю в потилицю або бути розчавленим дванадцятиногим ящером? Мені такого б і на думку не спало.

— Герой! Ти базікав більше всіх, а тепер злякався? Похід у місто буде для нас вигідним з усіх точок зору. Побачимо наших загадкових сусідів раніше за інших, раніше з ними потоваришуємо і зможемо, таким чином, набути деякої переваги. Скажемо їм, — тобто, що я говорю, — натякнемо їм як-небудь, що ми до них ставимось добре, а інші прийшли їх пограбувати. Але ми, мовляв, цього не допустимо.

— Попутно можемо набрати трохи золота в золотій печері. Може, воно вплине на тубільців. Це все добре придумано. І однак я відклав би похід на завтра, коли розвидниться. Людина вдень почуває себе більш безпечно.

— Теж боягуз… Ти перший тягнув мене до «Братства сильної руки», а тепер задкуєш. Чи можеш ти пояснити мені, як гадаєш зникнути з печери завтра на тривалий час, щоб ніхто не помітив?.. Я не боюсь і зволікати не люблю. Або ходімо туди зараз, або… або я пориваю з нашою троїстою спілкою!

— Ну, ну, заспокойся і не погрожуй. Ти добре знаєш, що потягне за собою порушення присяги! — погрозливо глянув на нього Мак-Гарді.

— Ви хотіли б заподіяти мені щось лихе? Та я раніш постріляю вас усіх! Спробуйте-но тільки доторкнутись до мене! — Краус відскочив на кілька кроків назад і направив на своїх спільників ствол автоматичної гвинтівки.

Мак-Гарді зблід. Примружив очі і спробував посміхнутись:

— Друже, опам'ятайся! Адже ми на одному судні…

— То не втікай з нього, як пацюк! — одрубав Краус, але гвинтівку все-таки опустив. — Грубер, ідеш? — запитав він суворо.

Грубер мовчки кивнув.

— Тоді й я піду також. Не думай, що боюсь…

— А ти також не думай, що я дурний. Рушайте обидва поперед мене. Не маю ніякого бажання дістати кулю в потилицю.

— А хто з нас вартуватиме? — спитав Грубер.

— Біжи попроси кого-небудь, та не забудь додати, що йдемо на нічну прогулянку! — глузливо посміхнувся Краус. — Ходімо! Хай тут повартує святий Петро. А наших товаришочків хай чорти візьмуть!

— Е, ні, ще рано, вони ще нам придадуться. Але будемо сподіватися, що з ними нічого не трапиться, адже вони не маленькі діти, — заспокоював себе Мак-Гарді, коли вони вже проходили вузькою просікою понад кам'яною стіною.

Вітер час од часу ворушив важке листя покручених дерев, немов для того, щоб нагнати ще більше страху на кандидатів у володарі планети.

Незабаром увійшли в підземний лабіринт. Подеколи зупинялись і прислухались. Але скрізь було тихо, лише десь у глибинах скелі неголосно дзюркотіла вода.

Краус весь час ішов позаду. Його ліхтарик малював на стінах підземного ходу карикатурно спотворені тіні зляканих змовників. Мак-Гарді раз у раз озирався і допитливо поглядав на Крауса. Але той здавався спокійним. Уста його іронічно посміхались, а очі поблискували зловісно.

— Зачекайте мене, я заскочу по золото, — порушив довгу мовчанку Мак-Гарді.

— Грубер, біжи з ним, а я почекаю вас тут, — уривчасто сказав Краус.

За хвилину вони повернулись з кількома чималими самородками. Позапихали їх до кишень і з важкою ношею пішли до виходу з печерного лабіринта.

Вийшовши з тунелю, вони видерлися на уламок скелі, де стояли увечері, і довго мовчки дивились на мерехтливе світло в долині.

Праворуч проти неба вирисовувався вулкан, а з лівого боку обрій заступали дикі скелі.

Звідси в долину спускався кам'яний схил. Кількомастами метрів нижче він губився в непроглядній пітьмі джунглів.

— Ми зробили дурницю, як завжди, коли робиш що-небудь поспіхом, — промовив Мак-Гарді, — Не взяли з собою ноктовізорів.[7]

— 3 нас цілком вистачить ліхтариків. Закрийте їх блакитними фільтрами, щоб квартяни не помітили нас ще здалеку. Через кілька хвилин зійде Проксима, і можна буде їх знову загасити… Ну, рушаймо. До міста ще кілометрів чотири з гаком, а ми повинні повернутись до ранку.

Вони зійшли з уламка скелі і почали обережно спускатися схилом.

Краус спіткнувся і голосно вилаявся. Його компаньйони злякано озирнулись: повз них, підстрибуючи, прокотився камінь.

— Чи тобі повилазило? — напав на нього Мак-Гарді. — І, ради бога, прошу вас, не стріляйте даремно! Тільки в крайньому разі. Квартяни могли б у цьому вбачати напад. Самі знаєте, чим це може скінчитися.

Увійшли в праліс. Ліхтарики ввімкнули на повну силу і старанно освітлювали ними кожен закуток. Світло прожекторів незабаром збудило сплячу природу. Над головами мандрівників прошумів якийсь птах і одразу ж зник у заростях. Через мить він повернувся і почав кружляти над Грубером. Той злякано замахав руками, нагнувся і сховав голову